Глава 19. Ангеліна

Слухаю слова Міли — і мене мовби крижана хвиля накриває. Економка. Вона сказала це так, ніби хотіла влучити прямо в серце. І, здається, влучила.

Я розгублено стискаю пальці, відчуваючи, як у горлі зводить спазм. Не тому, що мені соромно за свою роботу — ні. А тому, що так відверто мене ще ніхто не намагався знецінити.

І тут поруч лунає голос Олі:

— Я не віддам Ангеліну. Вона — член нашої родини. Мама теж так вважає!

Я ковтаю клубок у горлі й все ж піднімаю голову.

— Я не прислуга, — кажу рівно, хоча всередині тремчу.

Міла театрально піднімає брови, приклавши руку до грудей.

— Ой, невже ти образилася? — її голос звучить медово, але в очах блимає ледь прихована злість. — Я ж зовсім не мала на меті… Прислуга — це грубо. Хай буде особиста помічниця. Так краще?

Я стискаю кулаки, але стримуюся.

— Я — освітній працівник, — відповідаю твердо. — Це моя професія. Проте, якщо у тебе, Міло, будуть діти, я можу бути їх репетитором. Ти вже задумувалася про нащадків? Тут багато кімнат, які можна зробити дитячими. Раджу подумати про це одразу, щоб потім не переробляти.

Повітря в кімнаті стає густим, як перед грозою. Пам’ятаю, що вони розлучилися з Вадимом через те, що він не може мати дітей. І може це жорстоко, але зараз я ладна на все, щоб вколоти жінку, яка так відчайдушно намагається вколоти мене. 

— Врахую твою думку, — хмикає Міла. — Знаєш, я вирішила, що не обов'язково мати свою дитину. Зараз стільки сиріт. Значно благородніше взяти на виховання дитя і подарувати йому шанс на гідне майбутнє, аніж приводити на світ ще одну людину. Планета і так перенасичена. Треба бути відповідальними людьми.

Я бачу, як дивується Вадим її словам. І в цю мить розумію, що між ними все ще можливо. Вона знайшла клей, який склеїти дирку в їх стосунках. І мені мало б бути байдуже… Проте…

— Тому, думаю, твої послуги можуть знадобитися доволі скоро.

І врешті різкий голос Вадима розтинає цю напругу:

— Досить.

Міла робить вигляд, що нічого страшного не сталося, але я відчуваю, що вона переможно всміхається в душі.

Я не витримую. Підхоплююся й першою йду до виходу. Кажу, що хочу подихати.

— Ангеліно, почекайте! — наздоганяє мене Оля, хапає за руку. — Не слухайте її. Вона просто… ну, ви ж бачите яка. Не приймайте близько до серця, гаразд? Ви для нас — важлива. Дуже.

Я вдячно усміхаюся дівчинці, хоч усередині мене все ще кипить.

***

У машині панує напружена тиша.

Я дивлюся у вікно, намагаючись не зустрічатися з жодним із них очима. Оля притискається до мене, втішаючи теплом свого плеча.

Міла ж уміє робити вигляд, що нічого не сталося. Вона жваво розповідає про дизайнерські рішення, про те, який колір плитки краще підійде у ванну, і навіть сміється, мовби й не було тієї колючої фрази, яку вона вистрілила мені в груди.

А Вадим за кермом хмуриться, тримаючи руки так міцно на кермі, ніби воно може вирватися з-під його пальців.

І чомусь саме це — його насуплене обличчя — додає мені трохи сил.

Коли машина зупиняється біля будинку, я першою виходжу й майже біжу сходами. Ні слова — ні Мілі, ні Вадиму. Навіть Олі киваю тільки краєм голови. Хочу якнайшвидше заховатися у свою кімнату, замкнути двері й вимкнути світ.

Кидаю кардиган на стілець, беру телефон і просто починаю бездумно гортати стрічку у фейсбуці. Лайки, фото з відпусток, меми, смішні ролики — усе пливе перед очима, але я нічого не бачу. Ніщо не чіпляє.

Аж доки на екрані не вискакує чорно-білий портрет тітки Ярини. Я все ще не можу повірити, що її більше немає. Вона жила у Франції, ми бачилися рідко, та завжди були на зв’язку. Її повідомлення: «Ти сильна, дівчинко. Тримайся», — досі висить у месенджері. І вже ніколи не буде нового.

Я стискаю телефон у руці. Серце стискається від безглуздого відчуття втрати. І водночас від усвідомлення, що тепер я тут зовсім сама.

Вадим і Міла…Дві постаті, які я уявляю поруч, і це уявлення ріже мене зсередини.

Якщо вони зійдуться знову, мені доведеться піти.

Я не витримаю, якщо доведеться щодня бачити їх разом, чути сміх у коридорах, відчувати себе зайвою у чужій історії.

Від цієї думки мене наче стискає невидимий обруч. Я глибоко вдихаю, видихаю, намагаючись заспокоїтися.

Гортаю далі стрічку. Чужі новини, чужі обличчя. Наче я дивлюся на життя з іншого боку скла, а моє власне — зависло десь у темряві.

Я розумію одне: якщо все піде так, як я боюся, то мої валізи стоятимуть біля дверей швидше, ніж я встигну оговтатися.

Проте думки перериває наполегливий стукіт в мої двері. Кого ще там принесло? Ні Оля, ні Вадим зазвичай не стукають, отже, це хтось, кого я менше хочу бачити.