Глава 17. Ангеліна

Наступного ранку в кімнаті панує тиха зосередженість. Ми з Олею сидимо за письмовим столом, я пояснюю їй нову тему, а вона, згорбившись над зошитом, старанно виводить рівняння.

— Ну що, зрозуміла логіку? — питаю, коли вона зупиняється й задумливо кусає олівець.

— Так, але тут, бачите… — вона проводить пальцем по рядку, — якщо я напишу ось так, вийде швидше.

Я схвально киваю: дівчинка кмітлива, вчиться навіть не стільки з моїх підказок, скільки через власну цікавість.

І тут вона раптом підводить голову, очі блищать від енергії.

— Ви знаєте, Ангеліно Дмитрівно, Мілка купила будинок! Зранку я почула, як Вадим мамі сказав. Але він старий, з тріщинами і без ремонту. Тому вона залишиться жити тут!

Мені здається, що ручка ледь не випадає з пальців.

— Жити… тут? — перепитую, намагаючись зробити голос рівним.

— Ага. — Оля зітхає так, ніби їй повідомили про всесвітню катастрофу. — Але ми не дамо їй тут надовго залишитися. Я вже планую операцію!

Вона встає з крісла, починає ходити по кімнаті, жестикулюючи руками, ніби справжній стратег.

— По-перше, я влаштую їй сюрпризи вночі — вона боїться скрипів! По-друге, я скажу мамі, що Мілка погано до мене ставить, а мама її зненавидить. По-третє…

— Олю… — кажу тихо, але з усмішкою. — Ніхто нікого не буде виганяти.

— Ну чому? — обурюється вона, обхопивши себе руками. — Вона все одно буде нам капати на нерви. Я бачу, як вона на вас дивиться. Наче ви ворог.

Я мимоволі відводжу погляд у вікно, бо не хочу відповідати. І в цей момент двері відчиняються.

— А ось і я, — звучить солодкий, обволікаючий голос.

Міла. Сьогодні вона в облягаючій світлій сукні, яка більше личить вечірці, ніж ранковому візиту в дитячу. Вона заходить, ковзаючи поглядом по мені, і я відчуваю, як повітря в кімнаті густішає.

— Ангеліно, — вимовляє вона повільно, наче смакує моє ім’я, — вас кличуть. У вітальні. До вас прийшли.

— До мене? — здивовано перепитую.

— Так, — її усмішка розширюється, але в ній є щось, від чого холодок пробігає по спині. — Особисто до вас.

Я підводжуся зі стільця, намагаючись не показати, що мене насторожили її інтонації. Але десь усередині вже ворушиться тривога.

Хто це може бути? І чому вона повідомляє про це так, наче отримує задоволення від моєї розгубленості?..

Я ще на сходах розумію, що внизу відбувається щось не так. Атмосфера у вітальні густа, важка, наче перед грозою. Я роблю крок — і ще один — і тут бачу.

На дивані сидить вона. Катя. Моя сестра. Та сама, з якою Назар зрадив мені. Людина, яку я найменше хочу взагалі бачити.

Мене наче холодною водою обдали. Серце починає калатати в скронях, ноги самі зупиняються. Найперше бажання — розвернутися і втекти нагору, заховатися за замкненими дверима.

Я навіть пробую зробити крок назад, але позаду раптом відчуваю чиюсь присутність.

— Не варто, тебе ж чекають, — тихо шепоче Міла мені у спину, і легкий поштовх у плече змушує мене рухатися вниз. Вона підпирає мене, мовби підштовхує у пастку, від якої я всіма силами хочу втекти. Я знаю, що сьогодні вдома Іра. Тож я вдихаю глибше. Ні, скандалити тут — це останнє, чого я хочу. Тому йду далі, хоч кожен крок віддається болем у грудях.

— Привіт, — першою порушує тишу Катя. Вона виглядає виснаженою: змарніла, під очима тіні, руки нервово стискають ремінець сумочки. — Можна з тобою поговорити?

— Ні, — відразу відрізаю. — Я не хочу тебе бачити.

Її плечі помітно опускаються, але вона швидко ковтає емоції.

— Я розумію. І ти маєш право ненавидіти мене. Я й сама себе ненавиджу. Але мушу сказати… Померла тітка Ярина.

Я різко піднімаю очі на неї.

— Що?

— Вчора. У Франції. — Голос Каті ламається, але вона намагається триматися. — Я подумала, що ти маєш знати. Проте ти не брала слухавку і я доклала всіх зусиль, щоб знайти тебе.

Серце стискається. Тітка Ярина була тією рідною душею, яка завжди вірила в мене, підтримувала, навіть здалеку. І тепер її немає. Я принишкла, слова застрягають у горлі.

Катя помічає це — і одразу користується моментом.

— Ангеліно… — її голос тремтить. — Я хочу вибачитися. Те, що сталося… З Назаром… Ми були п’яні. Це не мало повторитися. Я не знаю, що на мене найшло. Мені дуже соромно. Я сама собі огидна.

— Як ти мене знайшла?

Я відчуваю, як у грудях наростає хвиля люті, але й болю водночас.

— Випадково. Одна моя знайома бачила тебе тут. Пощастило.

— Яка ще знайома?

Ніхто не знав, що я тут працюватиму. І в мене з'являються неприємні здогадки. Хіба це може бути Міла? Та, хто здав мене. Хіба Катя і Міла можуть бути знайомими? Вони здаються з різних світів. Але Катя завжди прагнула дружити з багачами.

— Хіба це важливо? Ангеліно, слухай, Назар… він страждає. Дуже. Ти йому потрібна. Я прошу — просто вислухай його. Дай йому шанс пояснити.

— Досить! — мій голос виходить різкішим, ніж я хотіла. — Не смій говорити про нього тут. Не смій називати його біля мене. І себе теж. Ви для мене обоє мертві.

Катя здригається, очі наповнюються слізьми. Вона намагається щось додати, але я піднімаю руку:

— Іди.

Вона ще мить дивиться на мене — винувато, благаюче — а тоді піднімається з дивана й повільно йде до дверей.

Я відчуваю, як ноги тремтять, і опускаюся на край крісла. Усередині буря. І єдине, що я знаю точно: я не прощу. Ніколи.