Глава 16. Вадим

Я повертаюся в коридор, намагаючись зібрати себе докупи після розмови з Ангеліною. Очима одразу знаходжу Мілу. Вона стоїть біля перил, схрестивши руки, і погляд у неї той самий, знайомий — холодний і водночас оцінювальний. Шовкова піжама підкреслює її фігуру, а в руках — келих вина, який вона повільно крутить, не відриваючи очей від мене.

— Знаєш, Вадиме, — її голос м’який, але кожне слово точне, наче голка, — для чоловіка твого статусу виглядати так, як ти зараз, — зовсім не личить.

— У якому сенсі? — стискаю щелепи, хоча прекрасно розумію, куди вона веде.

— У сенсі, — робить ковток вина і кривить губи у майже непомітній посмішці, — що пізно вночі бути в кімнаті вчительки племінниці… це непристойно. Люди можуть подумати все, що завгодно.

Я вдихаю глибше, ніж треба. Бо в цю секунду в мені все закипає.

— Досить, Міло, — слова вириваються різко, навіть грубо. — Ми з Ангеліною просто друзі. А навіть, якщо й ні, то ти не маєш права втручатися. Варто давно було окреслити кордони. Ми з тобою розлучилися давно. Тепер кожен з нас вільний робити що і з ким забажає.

Вона примружує очі. Тонка лінія її брів підіймається, і я бачу знайому реакцію: так вона завжди робила, коли хотіла показати, що я торкнувся болючого місця.

— Тільки друзі? — перепитує вона тихо, відставляючи келих на підвіконня. — Тоді тобі, мабуть, не важко буде переконати в цьому інших. Я ж не сліпа. Бачу, як ти на неї дивишся. Але, Вадиме, я хочу тебе попередити, як твоя близька подруга. Ця дівчина не нашого кола. Вона не для тебе. Не хочу, щоб тобі знову було боляче.

— Мені байдуже, що думають інші, — ріжу голосом, мов лезом. — Але мені не байдуже, коли хтось лізе в мої справи.

Ненадовго тиша. Тільки м’яке цокання її підборів по мармуровій підлозі, коли вона повільно наближається. В піжамі, проте на підборах. В цьому пафосі вся Міла.

— Добре, — каже вже іншим тоном, легшим, майже безтурботним. — Не лізтиму. Тим більше, що я вже все сказала, а ти далі думай сам.

— Коли ти плануєш переїхати? — врешті доводиться спитати прямо.

— Вже набридла? — вона криво всміхається.

— Я ж маю знати твої плани, — мені неприємно з нею так розмовляти. Врешті наш розрив був важким, а причина розриву ще важчою. Міла звинуватила мене в тому, що вона не могла стати матір'ю в свої найкращі роки і я досі відчуваю за це провину. Врешті дитину хотів і я. Проте, мені не судилося. Через мій стан здоров'я зруйнувалися не лише наші стосунки, але й наші плани, мрії… І це боляче. Тому я не можу просто виперти колишню з будинку. Я їй винен. Навіть, якщо це не так, всеодно.

Вона зупиняється зовсім близько, нахиляє голову набік, ніби зважує мою реакцію:

— Я тому й покликала тебе на розмову. Сьогодні я придбала свій власний будинок! До речі, доволі близько звідси. І дуже близько до мого офісу. Скажи, круто? 

Міла сяє радістю і я не стримуюся, щоб порадіти разом з нею. Вона завжди мріяла про свій особистий дім.

— Вітаю! Прекрасна новина! Але де ти взяла стільки грошей, пробач за нескромне запитання? Нерухомість в цьому районі дуже дорога, — брови самі злітають угору. 

— Звісно, ти можеш питати все. — В її очах блимає гордість, майже виклик. — Просто будинок у поганому стані. Потрібен ремонт. Готовий я б просто не потягнула.

— Все одно ти велика молодчинка! Тоді дозволь мені допомогти, — слова вириваються майже інстинктивно. — Я можу оплатити робітників, дизайнерів, матеріали. Ти знаєш, що це для мене не проблема.

— Ні, — відрубує вона, навіть не даючи договорити. — Це мій будинок і мій виклик. Я сама все зроблю.

Я стискаю пальці в кулак, намагаючись не зірватися. Вона завжди була такою. Прийняти допомогу від мене — ніколи. 

— Тоді чим я можу допомогти? — питаю стримано.

Вона робить паузу, і я бачу, як у кутику її губ народжується усмішка. Не добра, не мила — тріумфальна.

— Ремонт триватиме. А жити десь треба. Тому я хотіла спитати… чи можу я залишитися тут?

Ось воно. Справжня причина. Валізи, поява саме зараз, ці розмови про «пристойність».

Я знаю, що мав би сказати «ні». Але не можу. Бо всередині мене сидить те чортове відчуття провини. Перед нею. Перед тим, що в нас не вийшло. Перед тим, що, можливо, саме я зламав те, що могло бути.

— Добре, — кажу повільно, майже стискаючи кожне слово зубами. — Але запам’ятай: ми друзі. Лише друзі. Жодних втручань, жодних претензій, жодних сцен. Якщо ти з цим погоджуєшся — можеш жити тут стільки, скільки потрібно.

Її очі виблискують у світлі ламп, і я бачу в них не стільки вдячність, скільки перемогу.

— Домовилися, — відповідає вона, торкаючись мого плеча на секунду. — Ти навіть не уявляєш, як це для мене важливо.

Вона йде сходами нагору, спина рівна, крок упевнений. І я розумію: прогнати її я не зміг.

Але я сам пустив у дім минуле, яке завжди знало, як мене тримати на короткому повідку.