Глава 15. Вадим

— Ангеліно! — зупиняю її, перш ніж вона встигає сховатися на кухні.

Вона озирається різко, з викликом, губи тремтять, але підборіддя підняте — наче в бою. І все ж я бачу більше, ніж вона хоче показати. Її очі вологі, і цей зрадливий мокрий слід на щоці говорить сам за себе.

Я роблю крок ближче й обережно кладу долоню на її плече. Вона напружується, та не відходить.

 — Я здогадуюся, хто тебе образив, — говорю тихо, щоб ніхто інший не почув. — Але я не дозволю цьому виродку робити тобі боляче.

Вона криво усміхається. Гірко.

 — Тобі яке діло?

— Пряме, — дивлюся просто в її очі. — Бо ти під цим дахом. А значить, я відповідаю за тебе.

Її плечі здригаються, ніби від моїх слів їй стало ще важче. Вона пробує відвести погляд, але я нахиляюся трохи нижче, змушуючи зустрітися очима.

 — Поділися зі мною, — прошу майже пошепки. — Скажи, що відбувається.

Вона мовчить. Стиснуті губи, кулачки біля тіла, але у зіницях вирує буря. Я бачу, що вона хоче витримати паузу, втекти, але частина її наче бореться з собою: зізнатися чи знову замкнутися.

Вона ковтає повітря, наче зважується переступити через себе.

— Це мій колишній, — видавлює нарешті. Голос хрипкий, наче чужий. — Не відстає. Телефонує, пише, погрожує знайти.

Я стискаю щелепи, пальці на її плечі мимоволі сильніше змикаються.

— Назви його ім’я. Я сам…

— Ні! — рвучко обертається, відштовхує мою руку. Її очі блищать, але тепер це вже блиск люті. — Це моя справа, зрозумів? Я не дитина, яку треба рятувати.

Я мовчу, відчуваючи, як усередині все закипає. Її впертість злить, але й водночас захоплює.

— Ангеліно… — намагаюся м’якше.

— Ніяких «але», — перебиває вона твердо. — Ти не маєш права втручатися в моє життя.

Вона різко розвертається й іде, залишаючи мене стояти в коридорі з гнівом, який неможливо загасити. Я бачу, як по її щоці котиться сльоза, і розумію, що вона хоче здаватися сильною, але насправді — втомлена, налякана.

І чорт забирай, мені хочеться знайти того виродка вже сьогодні.

Та я ще стримую себе. Рівно до тієї миті, коли ввечері знову чую. Телефонний дзвінок долинає крізь двері — короткий, уривчастий. Я проходжу коридором і мимохідь чую голос Ангеліни. Вона звучить так, ніби стримує крик.

Я не мав слухати. Але слова «нема про що говорити» врізаються в пам’ять, як ніж. Потім — тиша. Двері зачиняються, і начебто все.

Але за кілька хвилин я знову проходжу повз і чую інше: швидке клацання пальців по екрану, важке дихання, і ледь чутне:

— Господи, скільки ж можна…

Мені достатньо одного погляду краєм ока. Заходжу всередину і заглядаю крізь її плече на екран. Її телефон спалахує десятками повідомлень. Імені я не бачу, але текст великими літерами б’є в очі: «Я знайду тебе.»

У мене всередині все зводить. Хтось їй пише. Багато. Агресивно. Занадто.

Вона думає, що я пройду далі? Ні. Знаю точно одне: мені це не подобається. І не тому, що я ревную. Хоча, чорт забирай, ревную теж. Але головне — небезпека.

Я бачу сотні таких ситуацій — погрози, залежність, спроби контролю. І все це ніколи не закінчується добре.

Я стискаю кулак так сильно, що кістки тріщать.

Ангеліна блокує номер. Я бачу її рух — різкий, упевнений. І хочеться одночасно видихнути й вилаятися. Бо якщо він справді псих, це його не зупинить.

Вона не має про це знати, але я не збираюся сидіти склавши руки. Я знайду цього виродка. Я вирву його з її життя — навіть якщо вона буде кричати, що це «не моє діло». Бо я вже відчуваю: це моє діло. І вона — теж.

— Ти що тут робиш? — втекти так само непомітно, як зайшов, не встигаю. Дівчина повертається і обурливо дивиться на мене. А я видаю перше, що приходить в голову:

— Прийшов, щоб домовитися про додаткові заняття. Позаурочні.

— Для Олі? Думаю, їй достатньо. Вона чудово з усім справляється.

— Чого для Олі? Для себе. В мене є кілька тем, які не завадило б підтягнути, — хочу її розсмішити. Або хоча б розгнівати. Що завгодно, лише б вона заспокоїлася і більше не була такою нещасною, бо бачити її заплаканою мені несила.

— І що за теми? — вона таки всміхається.

— Ну, наприклад сексографія кульгає, — я підходжу ближче і сідаю поруч на її ліжко. Ангеліна шаріється. — Дівчина, з якою я провів ніч, каже, що думала про іншого. Напевно, треба повторити, щоб зрозуміти, чи я щось робив не так, чи, що більш імовірно, вона нахабно бреше. Що порадите, пані вчителько?

— На приватні уроки учнів не набираю.

— А даремно.

— А взагалі, думаю, в цієї дівчини є приводи так говорити і думати.

— Можливо, — тепер усміхаюся я. Екран їх телефону знову спалахує повідомленням. Ангеліна важко зітхає.

— Ти хіба не заблокувала його?

— Звісно, заблокувала. Але він пише вже з третього номеру. Просто атакує. Певно, доведеться мені купити нову сім-карту.

— Дозволь мені поговорити з ним по-чоловічому.

— Я ж сказала: “ні”, — різко заперечує. Я зітхаю. Цієї ж миті на порозі постає Міла.

— Ось ти де, Вадиме! Я перепрошую, що завадила. Можна тебе для приватної розмови?

Ангеліна різко хмуриться і швидко відходить до свого робочого столу. А я, побажавши гарного вечора, врешті виходжу з її спальні.