Глава 14. Ангеліна

— Якщо я справді такий монстр, як ти думаєш, — його голос тихий, але наче вібрує в повітрі, — чому ти досі тут? Чому не втекла?

Його очі палають. І ця тиша між нами стає густішою за темряву тієї ночі, коли вимкнули світло. Я відчуваю, як дихання збивається, щоки горять.

Я ненавиджу це. Ненавиджу, що він так на мене впливає.

— Бо мені нікуди йти, — нарешті відповідаю. — Але це не означає, що я хочу бачити вас поруч.

— Брехня, — каже він різко. — Ти відштовхуєш мене словами, але твоє тіло…

— Замовкни! — різко перебиваю його, але сама відчуваю, як мене зсередини зрадницьки трясе.

Він підходить ближче. Ще ближче. Я відчуваю запах його парфуму, тепло його тіла, і це вибиває ґрунт з-під ніг.

Між нами ледь залишаються сантиметри. Його рука майже торкається мого ліктя, його подих обпікає мої губи.

Я знаю, що якщо він нахилиться ще трохи, то…

Боже, я ж не відштовхну. Не зможу.

Але в цей момент нагорі голосно грюкають двері. Ми обидва здригаємося й відступаємо один від одного, наче нас облили холодною водою.

Я швидко тисну речі сильніше до грудей і, не дивлячись на нього, бурмочу:

— Ідіть працюйте, Вадиме. У вас це краще виходить, ніж… інше.

Я щільно зачиняю за собою двері в кімнаті Олі й притуляюся до них спиною. Серце калатає, немов я щойно пробігла марафон.

«Що це було, Ангеліно?..» — шиплю подумки сама на себе. Чому я завжди дозволяю йому так близько підступати?

Сідаю на край ліжка, намагаюся вирівняти дихання. І тут в кишені халата завібрував телефон. На екрані — «Тато».

Серце стискається від теплого полегшення: бодай знайомий голос з дому…

— Алло, тату? — тихо кажу.

А у відповідь звучить не він.

— Привіт, Ангеліно. Це я, Катя.

Мовби холодним душем облили. Сестра. Її голос завжди був для мене як сигнал небезпеки.

— Що ти робиш з татовим телефоном? — сухо питаю, вже передчуваючи неприємне.

— Він дозволив.

— Або ти не питала, — хмикаю.

— Мене ж ти заблокувала, що було робити?

— Дати мені спокій!

— Я… Я хотіла з тобою поговорити. Це важливо.

Я закочую очі, хоч вона цього не бачить.

— У нас немає про що говорити, Катю. Ні зараз, ні коли-небудь.

— Ти навіть не вислухаєш… — її голос тремтить, але я не даю собі розчулитися.

— Я сказала — нема про що, — перебиваю її.

І перш ніж вона встигне додати хоч слово, вимикаю дзвінок. Кладу телефон на стіл і міцно зчіплю руки, щоб не здригалися.

Мені й без того важко в цьому домі, з Вадимом, із його демонічною присутністю, з цією Мілою, яка розігрує «господиню». А тепер ще й Катя хоче встромити свої п’ять копійок?

Ні. Досить.

Я ковтаю клубок у горлі й кажу сама собі вголос, хоч і пошепки:

— Я не дам нікому знову зруйнувати моє життя. Нікому.

Я ще довго сиджу з телефоном у руці, намагаючись не думати про Катю. Але пальці самі тягнуться заглянути в чорний список.

І там… мороз іде по шкірі.

Два десятки пропущених викликів.

І стільки ж повідомлень від нього. Назара. Від того, кого я так прагну забути.

«Ангеліно, нам треба поговорити.»

«Візьми слухавку, чорт забирай!»

«Я все одно тебе знайду.»

«Не думай, що зможеш втекти.»

А між цими погрозами — інші, майже ніжні:

«Я скучив.»

«Ти не можеш ось так просто мене викреслити.»

«Я люблю тебе. Дай шанс.»

Мене вивертає від цієї дивної суміші слізливості й агресії. Він завжди був саме таким: то благає, то тисне, то робить винною мене.

Я стискаю губи до болю. Ні, я не дозволю йому знову втягнути мене у цей замкнений круг.

Швидким рухом знову блокую номер. І цього разу навіть не вагаюся.

Поклавши телефон на стіл, притискаю руки до обличчя. В голові гуде: «Тримайся. Не відкривай двері минулому. Не дозволяй йому зайти сюди. Ніколи».

Я видихаю і підводжуся, щоб хоч чимось зайнятися. Виходжу з кімнати. Може допоможу кухарці? І не помічаю, як знову зустрічаюся з Вадимом.

— Що з тобою? Ти плакала? — питає раптом, дуже уважно глянувши в моє обличчя. І лише зараз я здивовано витираю сльозу з обличчя. Навіть не помітила, як зронила її.

— Не твоя справа, — хмикаю і йду вперед, а тоді чую чітке за спиною:

— Ангеліно!