Глава 13. Вадим

Ніч. Будинок затихає. Слуги розійшлися, генератор працює рівно, на вулиці шелестить вітер. А я лежу в ліжку, втупившись у стелю. І не можу заснути.

Я думав, що вже дорослий і достатньо досвідчений, аби контролювати себе. Що ніч з Ангеліною — це випадковість, яку легко стерти. Та сьогодні я зрозумів: чим більше намагаюся це заперечити, тим глибше в це влізаю.

Перед очима стоїть її обличчя, коли вона закутувалася в покривало. Сором’язлива й зла водночас. Наче я вдерся в її світ і розтрощив те, що вона так старанно будувала. А потім — її губи. Її тіло під моїми руками. Її тремтіння, яке вона намагалась видати за спротив.

Вона каже, що це нічого не означало. Що думала про іншого. Брехня. Я відчував кожним нервом, що це було щось більше. Для нас обох.

Мене рве на частини: половина хоче довести їй це будь-якою ціною, інша — боїться втратити її остаточно. І ще ця клята Міла, що влізла знову в моє життя. Її валізи в коридорі важчі за будь-які тягарі, які я підіймав у спортзалі. Бо вони тиснуть на мене постійно. І головне — тиснуть на Ангеліну.

А що як? Використати її, щоб змусили Ангеліну ревнувати. Довести, що їй до мене не байдуже. Все одно вона вже тут… Чому б ні?

Я не хочу, щоб вона бачила в мені зрадника. Не хочу, щоб думала, ніби я один із тих дешевих типів, які тримають «зручну дівчину» вдома, а самі розважаються на стороні. Я не такий. І не дам їй переконати себе в зворотному. Але вивести на емоції можна. І це вже здається мені хорошою ідеєю.

Перевертаюся на інший бік, але сон усе одно не йде. Натомість у голові крутиться її крик: «Я тебе ненавиджу!» Я бачив, як горіли її очі в ту мить. І знаю — це не ненависть. Це інше. Сильніше. Глибше.

Я стискаю кулаки так, що кісточки біліють. Чорт. Якщо вона думає, що ми закінчили, то помиляється.

Ця історія тільки починається.

Ранок зустрічає мене дивною легкістю. Хоч ніч видалася напруженою, я прокидаюся раніше, ніж зазвичай, ніби тіло саме не дає спокою.

На кухні вже метушаться слуги. Міла, вся в костюмі й на підборах, спускається сходами з телефоном у руці. Говорить комусь про зустрічі й цифри, ковтає кілька ковтків кави й, навіть не попрощавшись, виходить до машини. Її шлейф парфуму ще довго висить у коридорі.

Іра теж збирається: у неї якісь справи в місті. Оля врешті впрошує маму взяти її з собою. Перед від’їздом дівчинка забігає до мене в кабінет і шепоче:

— Тільки не дозволяй Мілці тут нічого вирішувати, добре? — і тікає перш, ніж я встигаю відповісти.

Я залишаюся в порожньому будинку. Точніше, не зовсім у порожньому. Бо десь поверхом вище — вона.

Ангеліна.

Я мав би їхати в офіс, там чекає робота. Але замість цього, дивлячись на ноутбук, ловлю себе на думці: «А чому б не попрацювати звідси? У мене ж є кабінет удома».

Уперше за довгий час дозволяю собі цю розкіш — залишитися. Ніби причина в тому, що треба відпочити від офісної метушні. Але я знаю правду: хочеться бути ближче до неї. І це небезпечно. Бо що довше ми обидва залишаємося під одним дахом без сторонніх очей — то менше шансів у мене зберегти самоконтроль.

Я намагаюся зосередитися на паперах, але чорнило зливається в рядки, цифри танцюють перед очима. Я розумію: марна справа.

Думки крутяться навколо не бізнесу — навколо неї.

Раптом чую кроки на другому поверсі. Легкі, майже нечутні. Це точно не Лариса чи інші з персоналу — це вона.

Моя небезпека. Моє божевілля.

Встаю, щоб налити собі кави, та в коридорі випадково зустрічаюся з нею. Ангеліна тримає в руках стопку випраних речей, зібраних для Олі, й виглядає зовсім по-домашньому. Волосся зібране в недбалий пучок, обличчя без макіяжу. І, чорт забирай, у такому вигляді вона ще небезпечніша.

— Це не твої обов'язки. Чому ти це робиш? — кидаю поглядом на дитячий одяг в її руках.

— В мене нема зараз уроків, то чому б ні? Треба себе чимось зайнятий. Ви… не на роботі? — здивовано піднімає брови.

— Сьогодні працюю з дому, — відповідаю спокійно, хоча всередині серце чомусь б’ється швидше. — Тож… так, тобі не пощастило. Я тут.

Вона скептично хмикає й намагається пройти повз, але я відчуваю, що не можу її відпустити.

— Ангеліно. — Я вимовляю її ім’я тихо, наче пробую його на смак. — Мені не подобається, як ти дивишся на мене.

Вона зупиняється, повільно обертається.

— А як я, по-вашому, дивлюся?

— Наче я… ворог, — кажу. — А я всього лише чоловік, який одного разу втратив контроль.

Її губи злегка тремтять, але слова звучать гостро:

— Не «одного разу». Ви його втрачаєте постійно.

Від цієї репліки мене водночас пробирає злість і бажання. Вона не боїться мене — і це зводить мене з розуму.

Я роблю крок ближче, а вона притискає речі до грудей, наче щит.

— Якщо я справді такий монстр, як ти думаєш, — кажу тихо, — чому ти досі тут? Чому не втекла?

Між нами знову виникає небезпечна тиша. Та, яку можна перервати тільки одним кроком у будь-який бік: або до війни, або до чогось… значно більшого.