Глава 12. Ангеліна

Оля плюхається на край мого ліжка, немов у себе вдома. Хоча, звісно, вона вдома! Халат сповзає з моїх плечей, і я поспіхом стягую його назад, намагаючись не видати ані звуку. Хоча моє серце калатає так, що здається — ось-ось вистрибне.

Бо ж я знаю, хто лежить під ліжком. І тільки уявіть: він зараз там, у темряві, слухає кожне наше слово.

— Ангеліно, — нахиляється до мене Оля, її очі світяться змовницьким вогником, — я придумала, як покарати цю Мілку.

Мені ледь не стає зле.

"О Боже, тільки цього бракувало."

Мовчати я не можу — дитина ж дивиться на мене в очікуванні. Але й сказати щось різке — небезпечно. Бо дехто під ліжком, певно, вже уявляє чортзна-що.

— Покарати? — перепитую я з максимально нейтральним виразом обличчя. — А навіщо?

— Бо вона мене дратує! — шепоче Оля. — Усе прикидається такою доброю, а сама… фу! Вона ж зовсім не щира. Я це відчуваю.

Я зітхаю. Як же складно тримати рівний голос, коли поза твоїм зором, але у небезпечній близькості, лежить… ну, він.

— Олю, — кажу тихо й обережно, добираючи кожне слово, — іноді найкраще покарання для людини — це просто ігнорувати її. Без шкоди і капостей.

Вона насуплюється, але задумується.

— Тобто, якщо я зроблю вигляд, що вона для мене прозора… це її образить більше?

— Можливо, — відповідаю, вдавши лагідну усмішку, хоча насправді щелепи напружені так, що аж зводить. — Але ти ж розумієш, що треба бути… розумною. Не показувати зайвого.

«О, тільки не перекручує собі мої слова, чортів чоловіче!» — мало не думаю вголос. Я відчуваю буквально фізично, як Вадим там, під ліжком, напружено дослухається, чи не зрадить мене інтонація.

Оля хитро примружується.

— Ага… тобто ти теж її не любиш?

Мене прошиває жар, і я мало не поперхнулася власним подихом.

— Я… я просто хочу, щоб тобі було добре, — відповідаю максимально спокійно. — Не переймайся через Мілу. Вона ж не назавжди тут.

Дівчинка ще трохи бурчить, але згодом зістрибує з ліжка.

— Добре, подумаю. Дякую, що ти мене розумієш, — каже і біжить до дверей.

Я видихаю.

Двері нарешті зачиняються.

— Вилазь уже, підслуховувачу, — кажу крізь зуби, повернувшись до ліжка.

Тиша.

Я вже думаю, що він на зло там лежатиме до ранку. І тоді з темряви, з-під ковдри, чути глухий смішок.

Він справді насолоджується кожною моєю хвилиною мук.

Я сиджу на ліжку, закутавшись у халат, ніби він щит від усього світу.

Тиша тягнеться ще кілька секунд, і я вже готова піти по мітлу, аби вигребти нахабу з-під ліжка, коли нарешті чую приглушений звук — він ворушиться.

І за мить Вадим виповзає назовні.

Зовсім не соромиться, навпаки — виглядає так, ніби щойно виконав особливо вдалий трюк. Сорочка зсунута, рукава розкочені, волосся трохи розкуйовджене — і це тільки додає йому цієї небезпечної привабливості, яку я намагаюся ненавидіти.

— Ну що, тепер точно знаю: ви з Олею — союз проти всієї решти світу, — каже він, усміхаючись краєм губ. — І, здається, особливо проти Міли.

— Що ти вигадуєш? Я підтримала дитину.юю — обурено підхоплююся. — Господи, ти ж узагалі безсовісний!

— Як мило, — нахабно киває він. — Ти так старалася слова підбирати, що я ледь не закам’янів від напруги.

— Вийди, — стискаю кулаки, відчуваючи, як обличчя горить. — Негайно.

Він не рухається. Навпаки, робить крок уперед, ще ближче до мене.

— Знаєш, Ангеліно, ти дуже погана брехуха. Коли кажеш, що тобі все одно, твої очі горять. Коли вдаєш байдужу, руки тремтять.

— Це тому, що ти мене бісиш! — різко відповідаю, відступаючи на крок. — А не через те, що я щось там відчуваю.

Він зупиняється зовсім близько. Його тінь падає на мене, і я відчуваю, як мені бракує повітря.

— Брешеш, — тихо каже він. — І обидва ми це знаємо.

Я закушую губу так сильно, що відчуваю металевий присмак.

Він сміється — тихо, майже ніжно, але в тому сміху більше виклику, ніж тепла.

— Дякую, до речі, за шоу, — кидає він, відвертаючись. — Мені було дуже цікаво спостерігати за твоєю «обережністю».

— Я тебе ненавиджу! — виривається з мене, коли він уже на порозі.

Він озирається через плече.

Його усмішка — гостра, як лезо.

— О, Ангеліно… ненависть — це лише інша форма пристрасті. Я почекаю, поки ти це визнаєш.

Двері за ним зачиняються.

Я падаю на ліжко й накриваю голову подушкою.

Хочеться кричати, бити, грюкати кулаками об стіну… але найгірше — це те, що він має рацію.

Бо я відчуваю. І від цього ще більше ненавиджу себе.