Глава 11. Вадим

Її слова, кинуті в темряві, лупцюють мене зсередини гірше за будь-який удар у тренажерці.

"Всі ви однакові. Лише й думаєте тим, що між ногами."

Чорт, Ангеліно, ти ж навіть не знаєш мене.

Я не хочу, щоб вона бачила в мені того, ким я не є. Щоб думала, ніби я зрадник, який, маючи дівчину, лізе до інших. І так, між нами була ніч… але ж Міла не має до цього жодного стосунку.

Всі розходяться по кімнатах, у вітальні стає тихо. І ця тиша тисне, змушує мене діяти.

Вирішую, що скажу їй все прямо. Навіть якщо вона мене пошле.

Піднімаюся на другий поверх. Світло вже ввімкнене, але коридор усе одно здається затісним. Її двері прочинені. І, не думаючи, заходжу.

І відразу зупиняюся.

Вона стоїть до мене спиною, знімаючи халат.

Тонка лінія талії, вологе волосся, що прилипло до шиї, блиск краплин на шкірі…

Вона озирається — і її очі розширюються.

— Ти взагалі нормальний?! — виривається з її вуст, і вона стрімко хапає покривало з ліжка, закутуючись у нього, наче в броню.

Я відчуваю, як у мене сіпається кутик губ.

— А що, яка різниця? — зумисне тихо, майже насмішкувато. — Я ж бачив тебе всю і з різних кутів.

Вона червоніє, але не від сорому — від злості.

— Ти… ти… нахаба!

— Це комплімент?

— Якого біса тобі тут треба?

— Я прийшов сказати, — роблю крок ближче, тримаючи її погляд, — що Міла в минулому.

— Мене це не стосується, — відрубує вона. — Мені чхати, ясно? Якщо це все, то геть!

В мені щось клацає. Я відчуваю, як у грудях закипає злість — не від того, що її відмови слухаю, а від того, як вона намагається стерти наше минуле, наче його не було.

— Брехня, — кажу тихо, але різко. — Після тієї ночі ти мусиш щось до мене відчувати. Така фізіологія.

— Ти собі багато думаєш, — її голос рівний, але зрадницька пульсація на шиї видає хвилювання. — Нічого я не повинна, а тобі тим паче!

— Скажи правду, — мої слова падають, як важкі камені.

— Для мене це нічого не означало, — кидає вона, навіть не кліпнувши. — Таке буває. Коли я була з тобою, думала про іншого…

Даремно вона це каже. В мене остаточно зриває дах.

— Не вірю, — стискаю щелепи, і, перш ніж вона встигає відступити, скорочую відстань.

Моя рука лягає їй на талію, я відчуваю тепло її тіла крізь тонку тканину покривала. Воно з'їжджає, і я бачу більше, ніж мав би.

Мої губи накривають її губи, і поцілунок виходить гарячим, вимогливим, без жодного шансу на втечу.

Вона пахне після душу чимось свіжим, ледь солодким. Її пальці чіпляють мою сорочку, стискають її, наче щоб утриматися на ногах. Вона не відштовхує — і це зводить мене з розуму.

Вона гола. І я відчуваю кожен вигин, кожен сантиметр цієї чортової спокуси.

В голові б’ється лише одне: скажи, що я правий… скажи, що ти брехала…

І тут — тук-тук. Хто це там сміє переривати нас?

Ми обидва різко відриваємося один від одного. Її щоки палають, очі блищать, губи припухлі. Вона стоїть, притискаючи покривало до грудей, і виглядає так, наче сама не знає, що більше її лякає — темрява чи я.

— Ангеліно Дмитрівно, можна? — лунає голос Олі з-за дверей.

Я вдихаю, намагаючись повернути собі самоконтроль. А тоді одним рухом падаю на землю, ховаючись під ліжко. У власному домі. Дожився.

— Зараз, я перевдягаюся, — каже Ангеліна, хутко накидаючи на себе халат. — Заходь.

Я завмираю. Сподіваюся, вони зараз вийдуть у спальню Олі. Але дівчинка з розгону сідає на ліжко і чомусь я думаю, що це надовго.