Глава 10. Ангеліна

Гарячі струмені води стікають по шкірі, змиваючи напругу дня. Я саме намилюю волосся, коли раптом — клац — і все занурюється в неприродну темряву.

— Ой… — тихо видихаю, розгублено завмираючи.

Світла нема. Вода, на щастя, ще тече. Швидко змиваю піну, накидаю халат і, босоніж, виходжу в коридор.

І тут буквально врізаюся в когось грудьми. Ледь не кричу, але мене одразу хтось хапає за плечі.

— Тихо, це я, — звучить знайомий низький голос.

— Вадиме?! Ви що, полюєте тут на переляканих жінок у темряві? — встигаю ляпнути, перш ніж серце повертається на місце.

Він хмикає.

— Та ні, просто йшов перевірити, що трапилось. Але якщо ви так реагуєте, може, й справді зроблю це своїм новим хобі.

— Дуже смішно, — бурмочу, намагаючись його обійти. — Я ледь не вбилася від переляку.

— Хоч у халаті, — підкидає він із тією своєю півусмішкою, а я одразу червонію, бо пам’ятаю, що він бачив мене і без халата.

— А ти хотів, щоб я була без нього? — спершу кажу, а тоді думаю. Відчуваю, як у відповідь на провокативну репліку руки Вадима міцніше охоплюють мій стан. Шкіра палає від дотику навіть через тканину. Прокляття! Відкусити б язика!

— Чому б ні?

Мене наче окропом ошпарюють. Ах ти ж кобеліна смердюча! Швидко відштовхую його і шиплю:

— А нічого, що в цьому домі живе твоя дівчина?! Всі ви однакові! Лише й думаєте тим, що між ногами!

Я вже відкриваю рот, щоб щось відповісти, але нас перебиває тонкий, майже тремтячий голос:

— Ангеліно?..

Оля стоїть на сходах, міцно тримаючись за поручень.

— Що сталося? — підходжу до неї.

— Темно. — Вона ковтає, наче їй соромно. — Я знаю, що вже доросла, але… мені це не подобається.

— Це нормально, — кажу лагідно, обіймаючи її за плечі. — Пішли, я з тобою.

Ми йдемо у вітальню, і за кілька секунд туди спускається Міла — у шовковій піжамі, з телефоном у руці та легким здивуванням на обличчі.

— Що відбувається? Чому немає електрики? — дивиться то на мене, то на Вадима.

— Аварійне відключення до ранку, — спокійно каже він, гортаючи щось у телефоні. — Зараз хлопці поставлять генератор.

— О, чудово… — Міла театрально зітхає. — Я так і знала, що в цьому домі завжди щось трапляється.

У цей момент з’являється Лариса зі свічками.

— Всім по чашці чаю — і буде вам романтика, — усміхається вона, ставлячи свічники на стіл.

Ми вмощуємося на дивані. Лариса розливає чай, і розмова починається з жартів про «середньовіччя» без світла. Оля розповідає, що в таборі якось цілий вечір сиділи біля багаття, і це було навіть цікаво. Міла вставляє історію про свій «романтичний» відпочинок на Мальдівах, коли під час зливи в готелі теж зникла електрика.

Вадим слухає, але більше мовчить, іноді кидає короткі репліки. Лариса жартує, що темрява іноді допомагає сказати те, чого при світлі не скажеш.

— Наприклад? — підозріло піднімає брову Міла.

— Наприклад, що чай у нас смачніший, ніж у вашому дорогому готелі, — відказує Лариса, і всі, навіть Оля, сміються. Помічаю, що слуги тут дуже сміливі, а це означає лише те, що їм цю сміливість дозволяють. Певно, покійний господар був добрим. І Іра, яка затримується на роботі, теж хороша. Ну а про такого, як Вадим говорять: “В сім'ї не без виродка”. Падлюка!

За хвилину чутно, як на вулиці щось гуде — це слуги встановлюють генератор. І коли світло свічок вже трохи замилює темряву, раптово яскраві лампи заливають вітальню.

— Ну все, казка закінчилася, — сміється Лариса, прибираючи свічки.

І я радію. Бо тепер зможу втекти з-перед очей гімнюка, що навіть крізь темряву і відстань на пів вітальні протирав на мені дирки.