Глава 9. Вадим

Робочий день тягнеться важче, ніж зазвичай. Мабуть, тому що останнім часом у кабінеті занадто тихо.

Раніше батько любив заходити без стуку — з жартом, з порадою, іноді просто з чашкою кави. Тепер його крісло в сусідній кімнаті порожнє.

Іноді я ловлю себе на тому, що хочеться підняти слухавку і запитати: «Тату, як би ти зробив?» — але потім згадую, що це вже неможливо.

Я пообіцяв собі, що триматиму компанію заради його пам’яті. Що не дам ні найменшого шансу тим, хто чекає моєї помилки, щоб роздерти те, що ми будували роками.

Тому працюю довше, ніж треба, і йду з офісу останнім.

Коли повертаюся додому, сподіваюся хоча б тут видихнути. Але замість цього — Міла, яка чекає у вітальні, схрестивши руки.

— Нам треба поговорити, — починає вона без привітання. — Я все ж думаю, що цій новій няні тут не місце. Оля потребує більш м’якої, привітної жінки. І я знаю кілька кандидатур.

— Міла, — зупиняю я її, не роздягаючись, — у цьому домі за персонал відповідає Іра. Не я і точно не ти.

Вона злегка примружується, але замість того, щоб продовжити суперечку, тільки знизує плечима:

— Як скажеш.

Я йду в коридор — і тут помічаю валізу біля сходів. Чужа, дорога, явно не з наших запасів.

— Це що ще таке? — запитую я, дивлячись на неї.

— Мої речі приїхали, сьогодні кур’єр доставив, — відповідає Міла зі своєю чарівною усмішкою. — Я ж казала, приїхала у справах. І мені потрібне місце, де можна зупинитися. Ти ж дозволив пожити тут. Щось не так?

Я застигаю на кілька секунд, дивлячись на цю валізу, наче вона була вибухівкою з таймером.

І, по суті, так воно і є.

— Міло, — повільно видихаю я, намагаючись не зірватися, — у місті є десятки готелів. Чому саме тут?

Вона робить кілька кроків до мене, її підбори тихо клацають по мармуру підлоги.

— Бо тут я почуваюся як удома. Ти ж не проти?

Я й сам не знаю. З Мілою пов’язано багато приємних спогадів. Ми були щасливими. І, може, частинка мене ще хоче повернути її. Але я розумію, що це не приведе до добра. Тож так, я проти. Однак прогнати її не можу з поваги до нашого спільного минулого. Вона була, є і залишиться важливою людиною в моєму житті.

— Добре, — нарешті відповідаю я, — але пам’ятай, що це тимчасово.

— Звичайно, — усміхається вона, але в цій усмішці більше тріумфу, ніж вдячності.

Я йду до кабінету, але всередині вже вирує неспокій. Я чітко розумію, що її поява — це не просто «зручність» чи «справа». Міла ніколи нічого не робила без прихованого плану. І цей план, швидше за все, стосується мене.

Гірше того — стосується й Ангеліни.

Міла завжди відчувала суперниць на відстані. Вона могла здаватися милою, але її «милість» часто ставала отрутою, якщо вона вирішувала, що хтось загрожує її позиціям. І хоч я заприсягся собі, що мене більше нічого не пов’язує з учителькою племінниці, Міла може помітити напругу між нами і трактувати все по-своєму.

Я бачив, як вона вже сьогодні міряла Ангеліну поглядом, наче вирішувала, з якого боку буде легше вдарити.

І, чорт забирай, мене це дратує більше, ніж мало б.

— Добре, — бурмочу я собі під ніс, опускаючись у крісло. — Це лише кілька днів. Якщо вона не знайде собі нове житло, це зроблю я і обережно спроваджу її. Добре, що з Ангеліною ми реально майже не бачимося…

Та щойно я так думаю, в будинку зникає електроенергія. Вилаявшись про себе, я виходжу з кабінету, підсвічуючи шлях ліхтариком на телефоні. Але до лічильника, щоб перевірити його, не доходжу, як зіштовхуюся з кимось у коридорі. З ким? Банально, але я впізнаю її по аромату. Ангелочок.