Глава 8. Ангеліна

Усю ніч я кручуся в ліжку, намагаючись заглушити власні думки. Голова заповнена образами — Міла сидить поряд із Вадимом, і його погляд ковзає на мене, коли вона називає його «любий».

Вранці вирішую, що краще піду на кухню раніше, щоб уникнути будь-яких «сімейних» сніданків. Лариса вже порається біля плити, а Оля сидить за столом, жуючи тост і гортаючи якусь книжку.

— Привіт, сонечко, — кажу їй, наливаючи собі каву.

— Привіт. Знаєш, я подумала… Міла мені не подобається ще більше, ніж учора, — вона кидає на мене змовницький погляд.

— Чому? — сідаю навпроти, наче це просто розмова про домашнє завдання.

— Бо вона сьогодні вранці мені сказала, що, може, відправить мене в школу благородних дівчат… іншими словами інтернат, щоб «звільнити Іру від зайвих турбот». І підморгнула, якось так… гидко, — Оля передражнює її.

Я відчуваю, як у мені піднімається хвиля обурення.

— Не переживай, ніхто тебе нікуди не відправить, — кажу я, торкаючись її руки. Принаймні я сподіваюся на це. Іра здалася мені хорошою мамою, хоч і трохи зайнятою роботою. Навряд чи вона вчинила б так під навіюванням якоїсь сторонньої особи.

Оля зітхає, але на її обличчі з’являється тінь посмішки.

День починається насичено. Ми займаємося математикою, потім я влаштовую їй невеликий «експеримент» з природознавства. І саме під час цього до кімнати без стуку входить Міла.

— У вас тут так весело, — промовляє вона, обводячи поглядом підручники й мій блокнот. — Я подумала, що треба познайомитися ближче.

Я підводжуся, тримаючи спину рівно.

— Ми вже знайомі, — відповідаю стримано.

— Так, але я хочу знати, хто проводить стільки часу з моєю сім’єю, — вона наближається, і я помічаю, як Оля трохи відсувається вбік. — Ви ж розумієте, що тут усе має бути… під контролем.

— У мене все під контролем, — кажу я, зберігаючи рівний тон. — Якщо у вас є конкретні зауваження — скажіть.

— Ні, — її усмішка стає ширшою. — Поки що ні. Але я люблю, коли в домі немає зайвих людей.

Вона виходить так само тихо, як і зайшла, лишивши по собі запах дорогих парфумів і неприємний осад.

— Вона вам погрожувала? — шепоче Оля.

— Ні, — я ледь усміхаюся. — Але, схоже, в цьому домі скоро буде цікаво.

Я не помиляюся. Вже ввечері, коли Іра їде на зустріч, я чую в коридорі голоси Вадима та Міли. Вони говорять тихо, але слова, які долітають до мене, змушують серце пришвидшити ритм.

Я завмираю, притулившись до стіни, намагаючись не зчинити жодного шурхоту. Голоси з коридору приглушені, але достатньо виразні, щоб розібрати кожне слово.

— Не знаю, чому ти так реагуєш, — говорить Міла своїм тягучим, медовим тоном. — Вона ж навіть не привітна. Постійно з таким виразом обличчя, ніби всі їй щось винні. Я підберу Олі кращу няньку. Милу, виховану, яка зможе знайти спільну мову з усіма в домі.

Кров у мені закипає, але я стою нерухомо.

— Ти взагалі себе чуєш? — різко відповідає Вадим. — Це не твій дім, і рішення про персонал приймає Іра.

— Я просто хочу, щоб у сім’ї все було гармонійно, — образливо зітхає Міла.

— Гармонія — це коли ти перестаєш втручатися туди, куди тебе ніхто не кликав, — його голос стає ще жорсткішим. — Ангеліна працює тут, і крапка.

Я відчуваю, як у грудях з’являється дивне змішане відчуття. З одного боку, мені приємно, що він мене захистив. З іншого — злість на нього нікуди не зникає.

— Побачимо, скільки вона тут протримається, — кидає Міла вже тихіше, але в її словах бринить обіцянка гри без правил.

Я відступаю від стіни, тихо заходжу у свою кімнату і притуляюсь спиною до дверей. Цей дім перетворюється на поле битви, і я одна з головних фігур на дошці.