Глава 7. Вадим

Після того, як Ангеліна з Олею пішли нагору, я залишаюся у їдальні сам на сам із Мілою та Іриною. Атмосфера… напружена. Міла, здавалося, вже встигла «проковтнути» образу від соку, але її посмішка стає ще більш приторною, а погляд час від часу ковзає у бік сходів.

— Міло, я вже підготувала гостьову кімнату для тебе. Вона в східному крилі, ти колись любила прокидатися із сонцем, — каже Ірина, її тон нейтральний, але я відчуваю у ньому легкий натяк на те, що Мілі варто оселитися саме там, а не в моїй частині будинку. Сам я ненавиджу, коли сонце будить, тому і вікно в моїй спальні на північ, і штори темні, непроникні.

— О, Іро, ти як завжди дбаєш про всіх! Дякую тобі, люба, — Міла ледь не проспівала, обдаючи Ірину чарівною посмішкою, яка, здавалося, ретельно відпрацьована роками.

Сестра встає, певно, теж почувається не комфортно.

— Ну що ж, я тоді вас залишу. Напевно, вам є про що поговорити, — вона кидає на мене швидкий погляд, в якому читається «розберися з цим сам», і виходить з кімнати.

Ми залишаємося наодинці. Міла одразу ж пересідає ближче до мене, нахиляється.

— Вадиме, чому ти такий мовчазний? — питає, простягаючи руку, щоб торкнутися моєї. Я ухиляюся, перекладаючи вилку в іншу руку.

— Втомився. День був важкий. Ти надовго? — запитую, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога байдужіше, аби вона не подумала, що я зацікавлений у її відповіді. І так вона забагато торкається мене, поводиться, наче ми в процесі примирення. Але воно неможливо. Навіщо знову мучити себе?

Вона розквітає в усмішці, що сягає тільки куточків її губ, але не очей.

— Думаю, що надовго. Я отримала чудову посаду! Директора з маркетингу у великій міжнародній компанії. Уявляєш? — її голос звучить гордо. — І що найприємніше — переїхала тепер сюди, до Києва. Мій офіс розташований зовсім близько від маєтку, мені тут буде дуже зручно.

Новина про її переїзд, а тим більше про те, що вона тепер працюватиме десь поруч і, ймовірно, часто навідуватиметься до нас, зовсім не тішить. Зовсім. Я відчуваю, як у мене напружуються м'язи щелепи. Це все, чого мені зараз не вистачало.

— Це чудова новина, Міло, — відповідаю, намагаючись приховати роздратування, яке повільно закипає всередині. Звісно, я радий за неї. Вона завжди була кар’єристкою. Але мене більше хвилює, чого вона хоче від мене? Відповідь приходить одразу…

— Знаєш, я скучала, — шепоче Міла, її голос стає ніжним, майже муркотливим. Вона знову нахиляється до мене, її обличчя наближається. Я бачу її очі, її намальовані губи, але замість неї перед очима виникає образ Ангеліни. Її блакитні очі, її розтріпане волосся, її… її аромат.

Дівчина намагається поцілувати мене, але я різко відстороняюся, відсуваючи стілець.

— Міло, я дуже втомився. Хочу відпочити. Мені потрібно.

Вона зупиняється, її усмішка згасає, а погляд стає трохи образливим. На обличчі з’являється та сама гримаса, яку вона продемонструвала після інциденту з Олею.

— Добре. Я розумію, — каже, але в голосі відчувається образа. — Тоді я піду влаштовуватися. До завтра.

Я встаю з-за столу, навіть не чекаючи, поки вона підніметься.

— Доброї ночі, — кидаю я і прямую до сходів.

Підіймаюся до себе, відчуваючи важкість у грудях. Заходжу у ванну, вмикаю душ, дозволяючи гарячим струменям води змити втому і… її, Ангеліни, образ. Але він нікуди не зникає. Ця дівчина, ця нова гувернантка, ніби оселилася у моїй голові.

Лягаю в ліжко, заплющую очі, намагаючись провалитися у сон. Але думки не дають спокою. Вона тут. Під моїм дахом. Ненавидить мене. І я не можу її позбутися, бо вона потрібна Олі.

Засинаю. І уві сні бачу її. Ангеліну. Її обличчя, освітлене місячним світлом, її ніжні губи, її руки… Навіть уві сні вона переслідує мене.