Глава 6. Ангеліна

Вечір починається звичайно. Я розкладаю свої речі в шафу, переглядаю плани уроків, а потім спускаюся на кухню за чашкою чаю. Лариса саме щось нарізає для вечері, коли у холі раптом відчиняються двері й доливає жіночий сміх.

Я мимоволі визираю з кухні й бачу високу темноволосу жінку в дорогому пальті. Вона рухається впевнено, майже граційно, наче тут господарка. А ще — без жодних вагань кладе руку на плече Вадиму, який вийшов її зустріти.

— Це хто? — тихо питаю я в Лариси, коли повертаюся на кухню.

— Міла, — знизує вона плечима, — дружина Вадима. Ну… не офіційна. Жили разом кілька років. Потім щось там у них трапилося, вона зникла, а тепер, видно, помирилися.

Я відчуваю, як у грудях щось боляче стискається. Отже, ось чому він так наполегливо хотів мене прибрати з дому? Не тому, що я «не на місці». А тому, що зрадив свою жінку зі мною.

Кров приливає до обличчя, а серце б’ється сильніше. Відчуття таке, ніби мене облили холодною водою. Я знаю, що нічого йому не винна, але саме усвідомлення, що він — брехун, виводить з себе.

За кілька хвилин ми збираємося у їдальні. Ірина наполягає, щоб я вечеряла з господарями, а не слугами. Це приємно, хоча насправді трохи змушує хвилюватися. Я сідаю ближче до Олі, намагаючись тримати дистанцію.

Міла розташовується поряд із Вадимом і, не приховуючи, нахиляється до нього, торкається руки, поправляє комір його сорочки.

— Любий, ти так схуд, — каже з солодкою усмішкою, навіть не глянувши в мій бік.

Він коротко киває, але я помічаю, як його погляд ковзає на мене. Я відводжу очі. Не хочу, щоб він бачив мої емоції.

— Ой, нас не познайомили. Ти, напевно, гувернантка Олі? — нарешті звертається до мене Міла, її голос приторно люб’язний, але в погляді відчувається щось хижо-холодне.

— Так, — відповідаю я коротко.

— Чудово. Якось побалакаємо, добре? Люблю спілкуватися з розумними людьми, — промовляє вона. І що це? Підлабузництво до служниці? Дивна вона, ця Міла… Хоча є люди, які прагнуть завоювати прихильність всіх підряд. Я посміхаюся, хоча всередині все палає.

— Залюбки.

Вона задоволено киває й знову кладе руку на Вадимове передпліччя, стискаючи його пальцями так, наче закріплює за собою право власності.

А я знаю одне: моя злість на нього тепер глибока і холодна. І якщо він думав, що може мною маніпулювати, то дуже помилявся.

Вечеря минає трохи напружено, проте нормально. Однак під її завершення не обходиться без конфузу. Оля, проходячи повз із кухні зі склянкою соку, «ненароком» зачіпає Мілу. Напій розливається просто на її світлу сукню.

— Ой! — скрикує Міла, відсахнувшись і схопившись за тканину, безнадійно зіпсовану червоною плямою. Я очікую істерику, але дівчина вже за секунду бере себе в руки, вдихає і натягує усмішку. — Нічого страшного… буває.

— Олю! — різко втручається Іра. — Подивися, що ти накоїла. Проси вибачення!

Оля, насупившись, бурмоче щось нечітке, а я одразу встаю й беру її за руку.

— Я відведу її в кімнату, — кажу і, не чекаючи згоди, забираю дівчинку нагору.

У своїй спальні вона падає на ліжко, підпирає щоку долонею і важко зітхає.

— Ну й навіщо це було? — питаю я, намагаючись говорити суворо, але зберігаючи спокій.

— Бо я не люблю цю Мілу, — знизує плечима дівчинка. — Вона лицемірна. У неї посмішка для всіх однакова, але очі… злі.

Я ледве стримую усмішку. В глибині душі радію цій дитячій капості. Може, це й неправильно, але відчуваю, що ми з Олею вже на одному боці.

— І все ж таки, — обережно кажу я, — наступного разу треба бути обережнішою. Не через те, що шкода плаття… а тому, що ти розумніша за те, щоб влаштовувати дрібні війни.

Оля піднімає на мене погляд і хитро всміхається.

— Я знаю. Але іноді треба показати, що ти не рада, коли хтось приходить.

Я зітхаю, гладжу її по волоссю й залишаю сидіти на ліжку, щоб трохи заспокоїлася. Виходжу з кімнати, прикривши двері, і кілька секунд стою в коридорі, збираючись із думками.

Знизу, з їдальні, долинали приглушені голоси. Міла говорить щось тихо й з надмірною ніжністю, а Вадим відповідає уривками. Я уявляю її обличчя — цю приторно милу-усміхнену гримасу, яку вона зобразила, коли стала жертвою випадкового дитячого «нещасного випадку». Справді — лицемірна. Але мені яке діло?

Раптом уявляю його… Його руки, які вчора торкалися мене, а сьогодні, можливо, тримають її так само. Від цієї думки мене немов обдало крижаним вітром.

У грудях розливається гірке відчуття розчарування. Вчора він здався мені іншим. Тим, хто не грає у дешеві ролі і не живе за подвійними правилами. А тепер я бачу лише людину, здатну зрадити і поводитися так, ніби нічого не сталося. Як і Назар. Один в один. Але тепер у ролі коханки я.

Я повільно спускаюся вниз за своєю чашкою чаю, але, проходячи повз їдальню, навіть не дивлюся у бік столу. Не хочу ловити його погляд. Не хочу чути її голос. Мені достатньо того, що я знаю: відтепер ми з Вадимом — по різні боки стіни, яку він сам і збудував.

А за цією стіною, я обіцяю собі, я буду неприступною.

Може й даремно відмовилася від того, щоб піти на інше місце роботи. Але змінювати щось через нього я не збираюся. І допомоги його мені не треба.