Глава 5. Вадим

Весь день мене переслідує одна і та сама картина — її блакитні очі в моєму домі. Не у клубі, не в готельному номері, а тут, під цим дахом. І від цього в мене все всередині стискається. Робота йде з рук погано. Підписую документи автоматично, ловлю себе на тому, що не слухаю підлеглих. Перед очима раз у раз постає її вчорашній сміх, відчуття її тіла, запах волосся. І думка, що тепер вона — гувернантка Олі, і що ми будемо бачитися щодня, дратує до нестями.

Я не звик жити з тим, що мене щось або хтось вибиває з колії. Тому, коли ввечері повертаюся додому і бачу її в холі, навіть не роздягаючись, тихо кажу:

— Нам треба поговорити.

Вона киває, і я жестом показую слідувати за мною в один із кабінетів. Закриваю за нами двері, спершись на стіл, щоб контролювати дистанцію.

— Тобі тут не місце, — кажу прямо, не вдаючись у дипломатію. — Я розумію, що ситуація у тебе не з простих, але можу знайти іншу роботу. Кращу. І дам гроші, щоб ти не залишилася ні з чим. І рекомендації — бездоганні.

Я бачу, як у неї в очах спалахує щось гостре, майже образливе. Вона повільно випростується, злегка піднявши підборіддя.

— Дякую, але я не просила ані грошей, ані допомоги, — її голос рівний, але в ньому відчувається лезо. — Мене ця робота влаштовує. А та ніч… — вона ледь помітно знизує плечима, — нічого не означала. Я вже все забула.

Мене наче різануло.

— Забула? — перепитую я, вдивляючись у її обличчя.

— Так. Це була помилка. Для мене. І якщо тобі не комфортно, що я тут, — вона робить крок до дверей, — то можеш сам піти. Ти ж не мій роботодавець.

Слова падають, як удар. Несподіваний, болючий. Мене ніхто й ніколи так не відштовхував. Вона поводиться так, ніби я їй зовсім байдужий, ніби ті години пристрасті вчора просто не існували.

— Ти навіть не уявляєш, про що говориш, — прошипів я, відчуваючи, як в мені закипає злість.

Вона зупиняється на мить, обертається й холодно дивиться в очі:

— Може, й не уявляю. Але я тут, щоб працювати. І крапка.

Вона виходить, тихо прикривши двері. А я залишаюся, відчуваючи, як горить усе всередині. Не знаю, що саме більше злить — те, що вона не боїться мене, чи те, що вважає нашу ніч «помилкою».

Щоб охолонути і все ж знайти спосіб прибрати її з дому, вирішую піти до Олі. План простий: якщо племінниця не в захваті від нової вчительки, я обережно підведу її до думки, що можна знайти когось іншого. Тоді Іра не зможе сперечатися.

Оля сидить у своїй кімнаті, схилившись над столом. Малює щось у товстому альбомі, навіть не помічаючи, як я заходжу.

— Ну як тобі нова вчителька? — питаю невимушено, намагаючись вловити хоч натяк на невдоволення. — Якщо тобі з нею недобре, знайду тобі кращу. В моєї улюбленої племінниці все має бути вищий клас.

Вона піднімає на мене серйозний погляд.

— Дуже подобається, — каже без жодної паузи. — Вона добра. І розуміє мене. Залиш її, добре?

Я мовчу кілька секунд, бо це «залиш її» звучить як вирок моєму плану. Якщо Олі хтось подобається, вона вчіплюється в цю людину так, що відмовити її практично неможливо.

Виходжу з її кімнати ще зліший, ніж був. Вона залишиться. А значить, щодня буде випробовувати моє самовладання.

Я вже майже збираюся піти до себе, коли чую, як у холі відчиняються вхідні двері. Чоловічий голос охоронця і жіночий сміх змушують мене зупинитися. З цікавості заглядаю вниз і бачу, як Лариса, кухарка, допомагає зняти пальто… Мілі. Моїй колишній, тій самій, з якою всі мої спогади приправлені болем і гіркотою. Ми не бачилися вже з півроку. Домовилися розійтися друзями і вона зникла з мого життя. Тепер вона тут.

— Міла? — виривається в мене, коли вона піднімає на мене знайомий усміхнений погляд.

— Привіт, — вона, як завжди, говорить впевнено, з тією ж легкою грайливістю, яку я пам’ятаю. — Я у місті у справах… Не в готель же йти. Ми ж не чужі, правда? Можна я заночую?

Я вдихаю глибше, намагаючись приховати здивування і невдоволення. Слуги вже встигли впустити її в дім, наче вона тут щодня буває.

— Заходь, — коротко відповідаю я, відступаючи убік. — Кого тут лише нема? І ти проходь. Сьогодні тут всім можна залишитися, — не стримую скептицизму.

— Про що це ти? — усміхається вона.

— Не зважай. Ласкаво прошу, — я вимушено всміхаюся і вже за хвилину розумію, що цей вечір обіцяє бути ще складнішим, ніж я уявляв.