Глава 4. Ангеліна

Я сиджу у вітальні, намагаючись зробити вигляд, що мене зовсім не бентежить поява Вадима. Усередині ж усе клекоче. Чесно, я досі не можу повірити, що він — брат Ірини, моєї нової роботодавиці. Та сама людина, з якою я… Господи, навіть думати про це зараз небезпечно.

Я почуваюся дурною. Навіщо я взагалі піддалася тому пориву? Навіщо повірила в цю "одну ніч без зобов'язань"? Адже життя завжди підкидає сюрпризи, і вони далеко не завжди приємні. Я ж обіцяла собі, що більше ніколи не залежатиму від чоловіків. А тепер я не тільки залежатиму від роботи, яка приведе мене в його дім, а й бачитиму його щодня. Моя заборонена спокуса – тепер під одним дахом!

Але я швидко беру себе в руки. Це ж не кінець світу.

«Нічого страшного, — повторюю я собі, — ти ж не збираєшся проводити з ним час. Робота — з дитиною, а не з ним. Великий будинок, ти його й не побачиш». Тим паче у мене й вибору особливого немає — нікуди йти. Тому треба викинути з голови будь-які дурниці.

Іра виявляється напрочуд приємною. Уважна, спокійна, але з тією впевненістю у голосі, яка одразу дає зрозуміти: тут командує вона. Вона детально розповідає про графік Олі, про мої обов’язки, попереджає, що дівчинка з характером. І каже це з такою ніжністю, що я навіть усміхаюся.

— Не лякайтеся, вона чудова, просто… трохи доросліша за свій вік, — Іра підморгує.

— Не терпиться познайомитися з нею, — лише й встигаю сказати, як у дверях з’являється дівчинка. Невисока, худенька, з серйозними, майже дорослими очима. Вона тримає спину рівно, ніби в неї на плечах невидима корона, і дивиться на мене так, наче оцінює.

— Добрий день, — каже вона, чемно, але без тепла.

— Олічко, підійшли, познайомся з новою гувернанткою Ангеліною Дмитрівною, — каже Ірина.

— Привіт, Олю, — я встаю з дивану, але трохи нахиляюсь, щоб бути з нею на одному рівні, а тоді простягаю руку.

Вона злегка піднімає брову, але в її очах промайнуло щось… не знаю, то цікавість чи перевірка. Тисне руку по-діловому, дуже стримано. А тоді сідає поруч з мамою і кладе ручки на коліна. Така маленька леді.

— Ірино Миколаївно, можна вас на хвилину? — в вітальні знову з’являється служниця, яку я вже бачила.

— Я вас залишу, — всміхається до нас господиня і виходить.

Оля явно намагається тримати дистанцію, але коли ми залишаємося вдвох, все швидко змінюється.

— Отже, ви будете мене вчити. Домашнє навчання — відстій. Надіюся, ви вмієте зацікавити предметом, інакше відстій в квадраті, — вона зацікавлено мене розглядає. — Ви молода. Маєте бути цікавою. Мама не повинна була б найняти скучну няньку. Ми так домовилися: вона не хоче, щоб я ходила в школу, тому обіцяла знайти педагогів, з якими не буде нудно.

— Я докладу зусиль, щоб тобі було цікаво, — намагаюся здаватися впевненою в своїх силах. До цієї миті так і було, а тепер бачу, що планка висока.

— Бо якщо ні — вас звільнять, — безапеляційно заявляє дівчинка. — Знаєте, чому мама не хоче, щоб я ходила в школу?

— Чому?

— Переживає, що там зі мною щось станеться. Після того, як тато і дідусь загинули, вона замість того, щоб пропрацювати травму з психологом, відіграється на мені. Тотальний контроль. Думаю, розумієте… 

— Співчуваю тобі… — я реально не знаю, що сказати. А вона продовжує:

— Мене то мама контролює, а сама дому ніколи не тримається. Весь час по відрядженнях. А я тут, як Рапунцель в вежі.

Я зітхаю. Розумію, що як би Оля не намагалася бути «дорослою», це просто маленька дівчинка, якій дуже самотньо.

— Мама каже, що ти любиш математику, — обережно починаю я.

— Люблю. А ще книжки. Але не дитячі. Мені цікаві історії про справжнє життя, — відповідає вона, і в голосі з’являється та жінка, яку вона так старанно намагається з себе зобразити.

Я усміхаюся і, чомусь сама того не очікуючи, торкаюся її руки.

— Знаєш, якщо хочеш, ми можемо говорити про будь-що. Не лише про підручники. Постараємося урізноманітнити твоє дозвілля.

Вона дивиться на мене уважно, і я бачу, як у її очах з’являється довіра. Така маленька, але справжня. Я одразу проникаюся до неї співчуттям і теплим ставленням.

Скоро до нас повертається Ірина Миколаївна.

— Ангеліно, ми проведемо вам екскурсію і познайомимо з вашими колегами, — зупиняючись на порозі, каже вона.

Спершу мене ведуть до кухні, де я зустрічаю двох жінок із персоналу — Ларису, кухарку, і Валентину, яка відповідає за чистоту в домі. Обидві привітні, усміхнені, вони одразу запитують, чи п’ю я каву, і насправді їхня простота допомагає мені трохи розслабитися. Лариса навіть підморгує і шепоче, коли Ірину знову відволікають:

— Не хвилюйтеся, тут працювати добре. Оля розумна, хоч і трохи бешкетниця. Але всі діти такі. А Іра — найкраща господиня. Тільки з Вадимом… ну, ви самі побачите.

Я мовчу, хоча в голові промайнуло стільки спогадів, що щоки мало не займаються.

Потім мені показують мою нову кімнату та кімнату моєї учениці.

День минає спокійно. Ми з Олею займаємося уроками і я помічаю, в яких темах вона сильна, а які потрібно підтягнути, потім граємо в шахи. Після обіду вона показує мені свої улюблені книги. Є відчуття, ніби я знаю її значно довше, ніж кілька годин. На диво, швидко адаптуюся в новому будинку і майже зовсім не згадую про Назара і Катю.

Вже ввечері, коли я збираюся у свою кімнату, двері в холі відчиняються, і до будинку входить Вадим. Його погляд одразу падає на мене. Я відчуваю, як повітря навколо різко стає менше. Він проходить повз, навіть не роздягаючись, і тихо, так, щоб ніхто не почув, нахиляється:

— Нам треба поговорити.

Від цих слів моє тіло миттєво напружується.