Глава 2. Ангеліна

— Вадим, — торкається губами моїх пальчиків, пускаючи імпульси по моєму тілі. Навіть не думала, що такий жест може заводити… це ж… майже повсякденна дрібниця.

— Ангеліна, — я усміхаюся, витираючи сльози з вій.

— Я маю вільний час, тож не бачу приводу, аби відмовити такій красуні. Лише одна умова: не закохуйся, це просто один вечір. Бо дівчата схильні симпатизувати до тих, хто виявляється поруч у мить розпачу.

— А хлопці схильні їх до цього спонукати, — усміхаюся. — Не хвилюйся, для мене тепер стосунки — табу. 

— Тоді поїхали…

Вадим бере куртку, я накидаю на плечі шаль і ми виходимо з клубу разом. Сідаємо в таксі, я називаю адресу.

— Чому готель? Тобі немає де жити? — питає він, знову беручи мою руку в свою. Великим пальцем масажує долоню. Це неймовірно приємно.

Тепло від його шкіри розливається по мені, мов хвиля. Десь у глибині ще тремтить тонка нитка спротиву, але вона тане швидше, ніж я встигаю її схопити. У голові пульсує думка: «Я ж нічого йому не винна».

— Квартира, в якій жила раніше, належить Назару… Колишньому. Додому я повернутися не можу: там живе змія Катя. Та й дім вже давно не дім. Батьки розлучилися, мама за кордоном, в тата нова сім’я. Ми з сестрою там зайві, хоча вона ладнає з мачухою значно краще, ніж я. Сьогодні буду в готелі, а завтра житиму в своєї учениці. Добре, що на новій роботі є можливість проживання. Якось буде, — зітхаю. Вадим ніжно торкається моєї щоки долонею і змушує глянути йому в очі:

— Ось бачиш, в тебе вже є план. Не зламав тебе твій колишній негідник. Все буде добре.

І ці слова діють на мене, мов справжня спокуса. Я відчуваю за спиною крила. А й справді: в мене є план, я все зможу!

— Я завжди була сильною. Клала собі мету і досягала її. А зараз моя мета — ти, — це вже явно дія алкоголю, бо так то я ніколи б не посміла сказати таке незнайомцю в очі. Він сексуально всміхається. В погляді танцюють чортенята.

— Не зраджуй собі, йди до мети, — шепоче в вуста і намагається поцілувати, але я віддаляюся. Дивуюся сама собі, але мені більше не хочеться плакати. Навпаки, я повна енергії і бажання грати, хоч і правила гри ще не озвучено. І зміни в мені незнайомцю до вподоби.

Таксі приїжджає. Він розраховується і ми виходимо на вулицю. Надворі починається дощ. Холодні краплі падають на гарячу шкіру. Вулиця наповнюється запахом мокрого асфальту й свіжості. Волосся прилипає до щік, а я раптом ловлю його погляд — у ньому стільки азарту, ніби він викрав мене зі світу, де все болить.

Вадим підхоплює мене на руки і швидко несе до готелю. Я дзвінко сміюся, задаючи йому напрям до мого номеру. Тоді відкриваю двері картою і ми майже з порогу падаємо на ліжко. 

Поцілунки гарячі, божевільні. Ласки шалені. Бажання гріховні. Жодного сорому. Я не впізнавала себе, але поруч з Вадимом ставала іншою. Сміливою, жаданою, спокусливою. Він заводив одним лише поглядом. Ніколи раніше я не мала такої ночі. Ніколи досі не знала про такі межі своєї чуттєвості. Ніколи не отримувала стільки насолоди від дотиків. Здавалося, це було не просто злиття тіл, а щось на рівні аури, десь за межами людського розуміння. 

Гроза бушує за вікном. Ми малюємо картину пристрасті гарячими від бажання тілами, а дощ задає ритми. Блискавка раз у раз прорізає темряву, даючи нам можливість зустрічатися поглядами, сповненими захоплення. 

Коли шаленство вступає місце спокою, ми лежимо на ліжку в обіймах. Вадим міцно пригортає мене до себе, раз у раз ніжно цілуючи в скроню. Ми мовчимо. Всі слова зайві. 

Вже на світанку я загортаюся в ковдру й стаю біля вікна. Мені так хочеться зустріти світанок і відчути себе зціленою, сильною, іншою. Адже я з’ясувала, що можу щось відчувати. Отже, я жива. Мене не зламали.

Вадим тихо підходить позаду. Його рука ніжно обіймає мене за стан. Обличчям занурюється у волосся. Зітхає, а тоді шепоче:

— Ангелочок, ти ще будеш дуже щасливою. Нікому не дозволяй ображати себе, почула?

На мить я хочу накрити його руку своєю, зупинити цей момент, але стискаю зуби. Це не можна. Якщо затримаю його зараз — затримаю й себе у пастці залежності. Я вже там була.

— Я залишу тобі свій номер… Якщо щось буде…

— Не потрібно. Я впораюся, — не хочу ні від кого залежати. Я не буду залежати від чоловіків. Більше ні. Я повинна сама твердо стояти на ногах.

Ми прощаємося без зайвих слів. Сентименти нікому не потрібні, адже ми з самого початку знали, що це лише на одну ніч. Він одягається і тихо виходить, поки я в душі. Та коли я повертаюся, все ж знаходжу від нього коротку записку в моєму блокноті, що стояв на столику.

“Ангелочок, ти особлива. Вір у себе.

В.”

І номер телефону. Я не знаю, для чого він його залишив, але знаю точно, що не скористаюся ним.

Проте день вже розпочався. І він для мене дуже важливий.

За сніданком намагаюся привести думки до ладу. Вдягаю суворий штанний костюм. Беру свої речі, підручники та їду за адресою. Моя учениця — одинадцятирічна дівчинка Оля. В неї домашнє навчання і я буду її гувернанткою та вчителькою з декількох основних предметів.

Поки збираюся і їду, збиваю дзвінки від Назара і Каті. Це ж треба, вони сьогодні вирішили зі мною поговорити? Ні, дякую. Кидаю обох в чорний список.

Будинок моєї учениці — розкішна вілла з басейном на подвір'ї в елітному районі. Така аля-Межигір'я. Цікаво, хто мої роботодавці? Політики? Бізнесмени?

На вході мене зупиняє охорона. Довго пояснюю хто я і до кого. Врешті мене проводять в хол, де велять чекати на господарів.

Однак, я ніяк не сподіваюся на сюрприз, що мене там підстерігає.

Чуючи кроки, схвильовано опускаю погляд в сумку, щоб дістати своє резюме і рекомендації.

— Тут дівчина до вас, — з коридору лунає голос служниці, а за мить в вітальні з’являється вже знайомий мені силует. Навіть кліпаю двічі, бо думаю, що це галюцинація. Проте галюцинація цілком реальна, коли міцно стискає мою руку і тихо шепоче: