Глава 1. Ангеліна

— Дівчино, вам погано? — мого плеча торкається чиясь сильна рука. Повертаю обличчя й у блиманні клубних вогнів здивовано помічаю молодого симпатичного хлопця, що схилився до мене. Його очі кольору шоколаду випромінюють хвилювання. Та я не звикла, щоб чужі люди за мене хвилювалися. Я й не звикла, щоб рідні. 

При згадці про Назара на очі знову навертаються сльози. Як взагалі слово “рідні” викликало в мене асоціації з колишнім нареченим? Він не той, про кого варто думати, як про свого. Він — ворог. Підлий зрадник, ниций брехун! Це через нього я зараз тут, абсолютно одна за барною стійкою в нічному барі, повільно п’ю якийсь коктейль і навіть не відчуваю його смаку. Прийшла сюди, щоб відволіктися, але ж для того потрібно свою біль залишити за порогом. А вона не залишається. Приклеїлася до мене і ходить скрізь. Віроломство коханого надто сильно підкосило мене. 

— Зі мною все добре, — я схлипую, скидаючи зі свого плеча чужу руку. Але хлопець не йде. Навпаки бере стілець і сідає поруч, зауважуючи:

— Ага, я так і бачу. Що сталося?

— Яка нахабність! Я вас не запрошувала, — хмикаю я, але без особливого ентузіазму. Мені зараз якось байдуже на все, ніби в мить, коли дізналася справжнє обличчя того, з ким планувала пов’язати своє життя, померла моя душа. Здається, я вже не в стані відчувати якісь емоції, окрім туги. Навіть розізлитися нормально не можу.

— Це ще я буду чекати, щоб мене запросили, — усміхається він беззлобно. Жестом руки просить бармена принести йому те, що й мені, а тоді пильно дивиться в мої очі. — Ну то може розкажете? Коли ділишся, стає легше.

— А ви психолог? — я скептично всміхаюся. 

— Таке життя, що всі ми буваємо психологами. Розкажіть, може я пораду якусь дам…

Ніколи не любила нахабних чоловіків. Всі ці супер-альфи — герої не мого роману. Але мені з ним дитя не хрестити. Що ж, можу і розказати. 

Я допиваю свій келих і поки бармен наповнює його знову, дивлюся на незнайомця:

— Добре, тоді слухайте. Три років я жила з хлопцем, він освідчився, ми готувалися до весілля, а сьогодні… — я схлипую. Розповідати про це спокійно не можу, — приходжу додому і знаходжу його… в ліжку… з моєю сестрою. З сестрою! Ну ось… — випиваю новий келих коктейлю, а тоді пильно дивлюся в очі хлопця, — Тепер ви все знаєте. Щось порадите?

Якусь мить він мовчить, а тоді видає:

— Відпустити козла і змію зі свого життя. Вони вас не варті. Повірте, вони ще страждатимуть, а вам треба подякувати випадку, що ви дізналися про них зараз, а не коли було б пізно. Ви вродлива, молода, в вас все ще буде. Повірте мені, — незнайомець ніжно стискає мою руку. Цей дотик несе не лише заспокоєння, але й підтримку, тепло. А його очі, неймовірно красиві, притягують мій погляд, мов магнітом. Помічаю, що чоловік і сам дуже гарний, мов з глянцевого журналу. Високий, статний, широкоплечий. З темним волоссям і легкою небритістю на щоках, що надає йому більш мужнього і сексуального виразу. 

— Слухайте, я прожив з дівчиною п'ять років, а тоді вона кинула мене, бо в нас не виходило зачати дитину. Для чоловіка безплідність не така страшна, як для жінки, проте я всеодно сильно переживав. Але час лікує. І вас вилікує. Лише не витрачайте його на оплакування минулого. Йдіть вперед до майбутнього.

Він не відпускає моєї руки, а й не поспішаю забрати її, починаючи відчувати дивні флюїди.

В захмелілій голові з’являються непрохані думки про те, що прекрасною помстою Назару було б переспати з цим красенем. Раптом він не випадково підійшов до мене?

Хочете вірте, хочете — ні, але пориви притаманні всім людям. Раніше я думала, що це лише банальні сцени з жіночих романів, але сьогодні, в цю мить, я відкидаю всі свої переконання про неможливість випадкових зв’язків, про ризик інфекцій і незаплановану вагітність. Я точно знаю: або я цю ніч проведу, ридаючи за минулим… або створюватиму нове майбутнє, в якому я жива. Все ще можу щось відчувати.

Це просто одна ніч. Про яку ніхто не дізнається. Без зобов'язань. Без наслідків. Тим паче він безплідний.

Мовби хтось невидимий підштовхує мене до краю прірви. Серце б’ється гучніше, пальці нервово стискають край спідниці. Мені страшно й водночас — солодко від цієї зухвалості, яку ось-ось наважуся втілити.

— Я винайняла номер в готелі. Не хочу сьогодні бути сама. Ви б не склали мені компанію, якщо вже самі вирішили підійти і заспокоїти?

В його очах з’являються іскорки демонічного полум'я. Я знаю, він подумав про те ж, про що думаю зараз я. На губах з’являється легка грайлива усмішка.