Глава 10. Небажана вечеря

Даша вимкнула комп’ютер, підвелася з-за столу і підійшла до вікна. На вулиці вже було зовсім темно, а після активного понеділка відчутно боліла голова. Даша тихо зітхнула. На серці неначе лежала важка каменюка. І навіщо було погоджуватись на вечерю з Іваном?

— Ох, осінь, — зітхнула позаду Оля, натягуючи куртку. — Дні такі короткі.

— Чому ж так спати хочеться? — позіхнула на своєму місці Вероніка. — Постійно. Ніяк не можу збадьоритися.

— На ранніх термінах вагітності сонливість звична річ, Ніко, — Оля застебнула блискавку на своїй куртці та підхопила сумку. — До завтра, дівчатка!

— До завтра, — Вероніка помахала їй рукою і знову позіхнула.

Оля вислизнула з кабінету, причинивши за собою двері. Даша підійшла до вішалки і підхопила пальто. Настрій був на нулі. Як пережити цю вечерю?

— Дашунь, ну що знову не так? — Вероніка підвелася зі свого місця і підійшла до подруги. — Чому сумна?

— Голова трохи болить, — Даша сховала очі, натягуючи пальто.

— Базилевич вже не вважає тебе вагітною, — Вероніка теж підхопила свою куртку, натягуючи її поверх білого джемпера. — Тепер він знає правду про той тест. Через що ти знову переживаєш?

Даша опустила очі, згадавши практичне заняття з основ підприємницької діяльності. Вероніка спеціально завела з одногрупницями розмову про тест так, щоб її почув Олександр. Здавалося, що він повірив. Проте Даші від цього аж ніяк не полегшало. На сьогоднішньому занятті Олександр виглядав незвично задумливим і відстороненим. Він зовсім не дивився на Дашу. Навіть не захотів слухати її усну відповідь, оголосивши непланову контрольну по останнім трьом темам. Даша розуміла, що їй треба тримати дистанцію з викладачем. Але серцю було сумно без гарячого погляду оксамитових чорних очей, в якому так хотілося знову загубити розум.

— Дашунь, — Вероніка стала серйозною, вдивляючись в обличчя подруги. — Що з тобою відбувається?

— Нічого. Я ж з Іваном сьогодні вечеряю. Нервую трохи.

— Він тобі зовсім не подобається? Якщо так, то… Може не підеш?

— Ми з ним вже домовились, — Даша зітхнула. — Зроблю ще одну спробу. Раптом станеться диво і після цієї вечері між нами спалахне іскра?

— Ніко, готова? — двері кабінету відчинилися, впускаючи Кирила в розстебнутому сірому пальті. — О, майже зібрані! Дашо, ти з нами їдеш?

— У Даші сьогодні вечеря з Іваном, — спокійно промовила Вероніка.

— Справді? — Кирило зупинився біля дружини і став похмурим, перевівши погляд на Дашу. — Іван знову тебе на вечерю запросив?

— А що в цьому такого? — Вероніка пригорнулася до чоловіка, поклавши долоні на його груди. — Хіба погано, що Іван з Дашею повечеряє?

— Ні, не погано, — Кирило зітхнув і перевів погляд на дружину, обіймаючи її обома руками. — А ти де хочеш повечеряти?

— Та байдуже. Головне, щоб швидко. Домашки купа, а на середу ще й реферат готувати. Хочу сьогодні почати.

— Реферат можеш відкласти, — Кирило з ніжністю провів кінчиками пальців по її щоці. — Приїдеш додому завтра після занять і спокійно зробиш.

— Ти запрацювався зовсім, мій босе, — посміхнулася йому Вероніка. — Завтра ж вівторок. Забув, що після занять я ще половину дня у тебе в офісі працюю?

— З цього тижня у тебе новий графік, — спокійно промовив Кирило. — Тепер маєш два додаткові вихідні. У вівторок та четвер.

— Чого це? — Вероніка насупилася, відсторонившись від нього. — Не треба мені додаткових вихідних. Я працювати хочу!

— А я хочу, щоб моя вагітна дружина більше відпочивала, — тон Кирила став твердим. — У вівторок і четвер у тебе вихідні, Ніко. Це не обговорюється.

— Знову сам все вирішив? — блиснула очима Вероніка. — А у мене спитати?

— Немає про що питати. Я твій бос. І чоловік. Зробиш як я кажу.

Світло-карі очі Вероніки спалахнули іскрами обурення, зупинившись на рішучому обличчі боса. Даша з посмішкою підхопила сумку і мовчки вислизнула з кабінету. Коли Вероніка та Кирило сперечаються, краще не заважати. Опинившись в коридорі, дівчина підійшла до ліфта. Але натиснути кнопку не встигла, бо двері кабіни відчинилися, випускаючи в коридор Івана в темно-коричневому пальті.

— А я по тебе йшов, — Іван з посмішкою зупинився біля дівчини. — Ну що? Їдемо вечеряти?

— Угу, — Даші не хотілося нікуди з ним їхати, але вона сховала емоції та засунула руки в кишені пальта. — Блін… здається телефон в кабінеті забула.

— Я чекатиму біля машини.

Даша кивнула і рушила назад у відділ продажів. Голова ставала все важчою, а тіло огорталося дивним ознобом. Хотілося поїхати додому, забратися під ковдру і відпочити. Даша не збиралася порушувати домовленість з Іваном. Але твердо вирішила, що ця вечеря стане останнім випадком їхнього позаробочого спілкування. Так, Іван гарний чоловік, але… Хіба ж можна наказати серцю?

Зупинившись біля кабінету, Даша прислухалася. А потім обережно смикнула двері на себе, зазирнула всередину і мимоволі посміхнулася. Кирило гаряче цілував Вероніку, посадивши її на стіл. Дівчина активно відповідала на поцілунок, притискаючись до широких грудей боса під розстебнутим пальтом. Даша відвела очі, навшпиньках крокуючи до свого столу. Підхопивши телефон, вона тихо рушила назад до дверей.