Глава 8. Втекти від почуттів

Даша не чекала такого рішучого наступу. Але варто було відчути поцілунок Олександра, як тіло зробилося зовсім чужим. Воно спалахнуло наче сірник і стало поводитись геть непристойно, слухняно пригорнувшись до широких чоловічих грудей. Олександр остаточно згріб дівчину в обійми та впевнено натиснув на її губи, відкриваючи їх для глибшого поцілунку. І Даша відкрилася. Повністю і беззаперечно. Забуваючи про всі заборони та наслідки. Олександр жадібно пестив її вуста, обпалюючи їх гарячим диханням. Даша втрачала розум в його обіймах, перетворюючись на розпечену вулканічну лаву. І зупиняти це божевілля зовсім не хотілося. Легені потребували кисню, але зробити вдих не виходило. Даші здавалося, що поруч з Олександром вона може обходитися навіть без повітря. Хіба так важливо дихати, коли тіло на повну смакує заборонену насолоду?

— Що ж ти робиш зі мною, малятко? — важко прохрипів Олександр біля губ дівчини, на мить випустивши їх з гарячого полону.

— Сашо, — голос тремтів і зривався, але Даша скористалася перервою і наповнила легені киснем. — Зупинися…

— Не можу.

Олександр накрив губи дівчини новим поцілунком і Дашу знову затягнуло у вир відчуттів. Живіт перетворився на клубок бажань, яким дуже хотілося дати вихід. Проте Даша зрозуміла, що треба рятуватися. Тікати, доки ще не зовсім пізно. Дівчина рішуче відштовхнула Олександра і змахнула рукою, нагородивши його дзвінким ляпасом. А потім розвернулася і побігла геть порожнім коридором. В напруженому тілі тремтів кожен нерв, а губи горіли від поцілунку. Даші зовсім не хотілося тікати. Хотілося повернутися в обійми Олександра, назавжди залишитися в його руках. Заборонені емоції знову переважили заклики здорового глузду. Але Олександр… Чому він знову її поцілував?

Спустившись на перший поверх, Даша кулею вилетіла на вулицю. Ноги винесли дівчину на тротуар і вона поспішила у бік автобусної зупинки, на ходу застібаючи пальто. Десь позаду гучно грюкнули вхідні двері будівлі університету, проте озирнутися було страшно. Даша прискорила кроки аж раптом побачила на дорозі знайому спортивну автівку. Машина впевнено загальмувала біля тротуару і дівчина теж зупинилася, остаточно упізнавши її власника. Водійські дверцята відчинилися, випускаючи на вулицю Влада в розстебнутому чорному пальті, під яким ховалися сині джинси та світлий джемпер.

— Привіт, Дашо, — Влад зачинив дверцята і з посмішкою підійшов до дівчини.

— Привіт, — вичавила з себе Даша, зустрівши його погляд. — Чому… ти тут?

— Та просто їхав повз. Побачив тебе, — Влад став похмурим, вдивляючись в її розпашіле обличчя. — Дашо, з тобою все гаразд?

— Т-так. А що?

— Ти наче… налякана трохи, — світло-сірі очі Влада допитливо сканували обличчя дівчини. — І чому сама? Кирило ж забирає вас з Нікою після занять.

— Сьогодні Кирило забрав Ніку перед третьою парою, — Даша тихо перевела подих, наказуючи собі заспокоїтися. — Вона… погано почувалася.

— Зрозуміло. Ти в офіс? Давай підвезу.

Даша кивнула і рушила за ним до машини. Озирнутися досі було страшно, проте дівчина всім тілом відчувала на собі чийсь погляд. Важкий і пронизливий. Влад підійшов до передніх пасажирських дверцят і відчинив їх. Даша сіла на зручне сидіння і перевела подих. Влад зачинив дверцята і повернувся за кермо.

— Як Лера? — поцікавилася в нього Даша, пристібаючи пасок безпеки.

— Добре, — Влад виїхав на дорогу, розганяючи машину. — Вчора були у лікарки. Чекаємо нашу крихітку в середині грудня.

— Я дуже рада за вас, — щиро промовила Даша.

— Дякую. А у тебе як справи? Як там новий керівник відділу?

— Та наче нормальний. Вже місяць працюємо з ним.

— Кирило нервує, — тихо засміявся Влад. — Постійно Ніку пильнує тепер.

— У Кирила скоро інші клопоти будуть, — посміхнулася Даша.

— Ти про що?

— Думаю він сам тобі розповість.

Влад довіз Дашу до офісу, висадив її біля входу і поїхав. Дівчина зайшла в будівлю, минула Машу на рецепції та піднялася на другий поверх. Відчинивши двері відділу продажів, Даша побачила Вероніку. Олі в кабінеті не було.

— Не захотіла додому їхати? — Даша зачинила двері і стягнула пальто, зустрівши погляд подруги. — А Оля де?

— На виробництво побігла, — зітхнула Вероніка.

— Як почуваєшся? Вже не нудить?

— Попустило трохи. Досі не вірю, що вагітна. Як тепер диплом отримувати?

— Все буде добре, — посміхнулася їй Даша. — Уявляю як Кирило радіє.

— Задоволений наче слоняра. Таки отримав бажане, — на обличчі Вероніки з’явилася посмішка. — Хвилин двадцять розпитував лікарку чи дійсно я вагітна і як мене правильно доглядати. Мало не конспектував! А що у Базилевича було?

— Базилевич впевнений, що я той тест собі купувала, — буркнула Даша. — Всю лекцію мене поглядом дірявив. Мене аж в жар кинуло. А він злякався, що мені погано, уявляєш? Навіть вікно відчинив.

— Клас! — засміялася Вероніка. — Шкода, що я таке пропустила!

— Не смішно, Ніко! Він тепер думає, що я вагітна!

— Ну не сердься. Якось скажу йому, що це я вагітна, а не ти. Шкода, що завтра п’ятниця і у нас немає занять Базилевича. Доведеться до понеділка чекати, — Вероніка зробила паузу і стала серйозною. — А з Іваном що будеш робити?