Глава 6. Наполегливий бос

П’ятниця завжди була для Даші маленьким святом, бо означала відпочинок від навчання. Перший тиждень нового навчального року видався активним і відпочити дійсно хотілося. Проте звичної радості від вихідних зовсім не було.

— Ще одна лекція, — протягнула Вероніка, крокуючи поруч з подругою жвавим коридором університету. — Божечки, як же набридло вже вчитися!

— Це ж лише перший тиждень, Ніко, — посміхнулася їй Даша.

— Чому п’ятий курс здається найдовшим? — Вероніка зупинилася біля відчинених дверей їдальні, повз які вони саме проходили. — Піду булочку візьму. Мозку терміново потрібне підкріплення. Ти не хочеш?

— Я тебе тут почекаю.

Вероніка зникла в їдальні, а Даша зупинилася під стіною широкого коридору. Повз постійно пробігали інші студенти та викладачі, але дівчина майже не звертала на них увагу, опустивши очі в підлогу. Думки знову повернулися до вчорашнього вечора. Даша забороняла собі думати про Олександра, але постійно його згадувала. Про вечерю і поцілунок не знав ніхто. Даша боялася розповісти навіть Вероніці і носила все в собі. Сьогодні вона не сподівалася побачити Олександра, бо його занять не було в розкладі. Чому так важко забути той полум’яний поцілунок, який наче перемкнув щось всередині?

— Добрий день, — пролунав поруч оксамитовий чоловічий голос.

Даша різко підняла голову, відволікаючись від думок. І перестала дихати, зустрівши погляд чорних очей, які снилися їй всю ніч. Сьогодні Олександр був у чорному костюмі та сірій сорочці, яка робила його ще сексуальнішим. Чоловік був серйозним, але його очі випромінювали м’яке тепло.

— Пробач…те, — Олександр винувато посміхнувся. — Налякав?

— Н-ні, — серце вже на повну танцювало в грудях, відгукнувшись на знайомий чоловічий голос, але Даша наказала собі не показувати хвилювання. — Добрий день, Олександре… Дмитровичу.

— Як ви, Дашо? — в чорних очах Олександра з’явилася дивна ніжність, яка вкрила шкіру дівчини хвилею мурах. — Все гаразд?

— Олександре Дмитровичу, добрий день! — поруч з Дашею несподівано з’явилася Ліля в чорних штанах і синій шовковій блузці, яка гарно підкреслювала її пишні груди. — А ви до нас на практичне заняття?

— Доброго дня, Ліліє, — Олександр кивнув дівчині, а його чорні очі враз втратили м’яке тепло. — Саме так. Сподіваюся ви вивчили матеріал?

— Вчила всю ніч! — кокетливо промуркотіла Ліля.

— Радий, що ви готувались, — Олександр знову перемкнув увагу на Дашу. — А з вами зустрінемось на практичному занятті у понеділок. Гарного дня.

— Хм, — Ліля провела його поглядом і знову розвернулася до Даші, хитро примруживши очі. — А чого це Базилевич з тобою поговорити вирішив?

— Він привітався. І відколи це тебе цікавлять мої розмови з викладачами, Лілю?

Ліля хмикнула, спокійно розвернулася і граційно рушила геть. А Даша нарешті перевела подих. Божечки, чому ж так важко викинути з голови той поцілунок?

Після навчання Кирило забрав Вероніку та Дашу в офіс. Робочий день тягнувся нескінченно довго. Даші дуже хотілося поїхати додому, побути на самоті, нарешті відпочити. О п’ятій двері кабінету відчинилися і на порозі з’явився Іван.

— Дашо, мені потрібна документація по нових кондиціонерах, — в кишені Івана озвався телефон, він витягнув гаджет і поглянув на екран, кинувши ще один погляд на дівчину. — Через п’ять хвилин принесіть її в мій кабінет, добре?

Дівчина мовчки кивнула. Іван прийняв виклик і зник за дверима. Даша неохоче підвелася на ноги і підійшла до стелажа, взявши потрібну теку. Йти в кабінет до Івана зовсім не хотілося. Але вибору не було.

— Міг покликати будь-кого з нас, але покликав тебе, — зауважила Вероніка.

— Бо ці документи брала я, — Даша відкрила теку, переглядаючи папери.

— Ти подобаєшся йому, Дашунь, — хитро примружилась Оля.

— За Іваном половина офісу бігає, — буркнула Даша. — Навіщо йому я?

— Про це краще у Івана запитай, — блиснула очима Вероніка. — Наодинці.

— Та ну вас! — махнула на них рукою Даша. — Теж мені дві свахи!

Оля та Вероніка захихотіли. Переконавшись, що всі документи на місці, Даша забрала теку і рушила на четвертий поверх. Зупинившись під кабінетом начальника відділу продажів, дівчина постукала і відчинила двері. Іван сидів на краю столу, вдивляючись в екран свого телефону. Але одразу підняв голову.

— Я документи принесла, — Даша зайшла в кабінет і протягнула босу теку.

— Дякую, — Іван з посмішкою підійшов ближче, забираючи теку з її рук.

— Я... можу йти?

— Чекай, — Іван відклав документи і зустрів її погляд. — Я поговорити хотів.

— Поговорити? — серцебиття Даші трохи прискорилося. — Про що?

— Про тебе. Чомусь таке враження, що ти мене уникаєш.

— Я?! Ні… Просто у нас кабінети на різних поверхах і…

— І тому ти різко розвертаєшся та йдеш у протилежний бік, коли помічаєш мене? — усміхнувся Іван. — Невже я такий страшний?