Глава 4. Злива

Під щільною ковдрою сірих хмар столиця виглядала сонною та блідою і це аж ніяк не додавало настрою Даші яскравих барв. Дівчина перевела погляд на будівлю університету, яка вже виднілася попереду. Починається ще один навчальний день. Завтра п'ятниця, а потім вихідні. Проте серце загорнулося в тонку вуаль суму, який викликав апатію до всього. Даша не могла витягнути себе з цього стану. В грудях неначе з'явилася каменюка, яка повністю розчавила всі позитивні емоції.

Дівчина минула зупинку, до якої під’їхав переповнений автобус і вкотре пораділа, що живе неподалік від університету. Це дозволяло ходити на навчання пішки, здійснюючи приємну ранкову прогулянку. Потрапивши в будівлю університету, Даша піднялася на другий поверх і зайшла в потрібний кабінет. Вероніка вже сиділа в другому ряді біля вікна.

— Привіт, Ніко, — Даша стягнула свою джинсову курточку, залишаючись в білій футболці та блакитних джинсах і сіла поруч з подругою. — А ти рано сьогодні.

— Привіт, — кивнула Вероніка. — Попросила Кирила привезти мене раніше. Базилевич не любить запізнень. І чому його лекція знову перша в розкладі?

— Не знаю. Мабуть, він любить рано вставати.

— А ти чому сумна? Щось сталося?

— Ні, — Даша не стала казати, що головна причина її сумного настрою за кілька хвилин прийде в цей кабінет. — Просто день такий. Сіре все. І настрій теж сірий.

Здавалося, що Вероніці вистачило такої відповіді. А Даша сховала очі, знову згадуючи свою останню розмову з Олександром на кафедрі економіки. Вони бачилися у вівторок, а сьогодні вже четвер. Проте спогади про дотики Олександра досі не відпускали Дашу. Вона не розповіла про свою пригоду навіть Вероніці. Це здавалося занадто особистим та інтимним. А ще кожна згадка про Олександра чомусь пускала шкірою дивні табуни мурах. Даша розуміла, що це було геть неправильно. Але зробити з собою нічого не могла.

— Ух ти! — Вероніка повернула голову до дверей. — Лільку не впізнати!

Даша простежила за поглядом подруги і побачила насуплену Лілю. Чорна пряма спідниця закінчувалася лише трохи вище колін дівчини і непогано поєднувалася з кремовою блузкою, яка застібалася на ґудзики майже до самої шиї. Ліля кивнула дівчатам і невдоволено сіла на перший ряд перед ними.

— Знову тут сидітимеш, Ліль? — усміхнулася їй Вероніка.

— Нехай Базилевич милується, — буркнула Ліля, поправляючи своє зібране у високий хвіст русяве волосся. — Я на офісний планктон тепер схожа!

В коридорі пролунав дзвоник і вже за хвилину після нього в кабінет зайшов Олександр. Серце Даші зробило в грудях неочікувано крутий віраж, починаючи безжально лупцювати ребра зсередини. Обличчя спалахнуло вогнем, а тіло огорнулося тремтінням, яке дійшло навіть до кінчиків пальців. Сьогодні Олександр був у темних штанах і блакитній сорочці без краватки. Привітавшись зі студентами, він зайняв своє місце за дерев’яною трибуною. 

— Доброго ранку, Олександре Дмитровичу! — промуркотіла до нього Ліля.

— Ліліє! — Олександр посміхнувся дівчині, проте його чорні очі залишалися холодними. — Вас не впізнати. Дякую, що дотримуєтесь дрес-коду.

Даша затамувала подих. Зараз Олександру достатньо лише трохи перемістити очі убік, щоб... Даша боялася зустріти його погляд. І водночас хотіла, щоб Олександр на неї подивився. Дихання збилося і дівчина схвильовано зчепила пальці рук під столом. А Олександр розвернувся до дошки, підхопив крейду і почав писати тему лекції. Серце наповнилося дивним розчаруванням і Даша опустила очі, до болю закусивши нижню губу. Треба опанувати себе.

Олександр почав лекцію. Він розповідав цікаво, але Даша жодного разу не змогла упіймати на собі погляд викладача. Олександр наче навмисно уникав зорового контакту. І чомусь від цього до очей Даші підступали сльози. Почувши дзвоник, Олександр швидко попрощався та одразу покинув кабінет.

— А Базилевич цікаво розповідає, — Вероніка сховала в сумку зошит і повернула голову до подруги. — Схоже він вже забув про той епізод у клубі.

— Мабуть, дійсно забув, — тихо погодилась Даша.

— Щось не бачу я в тебе радості, — Вероніка стала похмурою, вдивляючись в її обличчя. — Дашунь, ти ж… Не закохалася в нього?

— Не кажи дурниць, Ніко! Він же викладач.

— Добре, що ти пам’ятаєш. У викладачів не можна закохуватися. Це… погано.

О першій годині заняття в університеті закінчилися. Даша вирушила на роботу разом з Веронікою та Кирилом, який за традицією приїхав забрати їх після навчання. Робочий день видався активним, не залишивши часу на сумні думки. Даша старанно уникала Івана в офісі. Епізод біля ліфта залишив дивний післясмак і продовжувати спілкування з новим керівником чомусь не хотілося.

Надвечір небо над містом остаточно вкрилося хмарами. О шостій Даша покинула кабінет разом з дівчатами і вийшла на вулицю. По Олю приїхав чоловік, а Вероніка рушила до Кирила, який чекав її біля свого кросовера.

— Дашо, підвезти? — Кирило підняв очі на похмуре небо. — Дощ збирається.

— Вам з Нікою в протилежний бік їхати, — посміхнулася йому Даша. — Зупинка поруч, я встигну. До завтра.

Офіс «Air Технолоджіс» знаходився на тихій вулиці в промисловому секторі міста. Даша швидко дійшла до зупинки, яка розташовувалася за поворотом і зупинилася під скляним навісом. Зупинка була порожньою і це означало, що автобус щойно проїхав. Даша знала, що чекати наступного доведеться хвилин десять і огорнула себе руками за плечі. Джинсова куртка погано захищала від пронизливого холодного вітру. Небо стало зовсім темним і на скляний навіс зупинки впали перші краплі дощу. Злива почалася раптово, ховаючи порожню вулицю за вологою сірою ширмою. Даша дивилася на дощ і розуміла, що точно намокне. Парасоля залишилася вдома, а на небі не було жодного просвіту від хмар. Мабуть, треба було приймати пропозицію Кирила.