16.

— Дуже гарна і незвичайна сукня, — дружина мера вкотре робить мені комплімент. Вона нормальна у спілкуванні попри те, що між нами велика різниця у віці та статусі.

— Дякую, — ніяково опускаю голову, поправляючи пишну спідницю. — Можу поділитися контактом, впевнена, нова колекція припаде вам до смаку.

— Анечко, боюся, на такі сміливі рішення я не здатна, — хихикає вона, прикриваючи долонею рота. — Ви молода, яскрава, а мені вже підходить лише стара добра класика.

Вона явно наривається на компліменти, адже для свого віку виглядає просто чудово. Дай Боже всім так. Але я все одно підлещую їй, бо так вимагає етикет.

Поки жінки переходять із моєї сукні на іншу тему, дозволяю собі пройтися очима по гостях і знову бачу Краснова.

Хотілося б сказати, що я досить добре володію собою та ігнорую його наполегливі погляди, але це буде неправда. Тіло — суцільна грудка нервів. Навіть стояти рівно не можу, постійно сіпаюся.

— Все нормально? — цікавиться Кирило, підозріло розглядаючи мене. Його широка долоня лягає на мій поперек, роблячи мій стан ще більш нестабільним.

— Так. Просто втомилась.

Куточки його губ ледь помітно сіпаються. Збоку це виглядає так, наче я примхлива дитина, а він — зайнятий дорослий.

— Розумію. Потерпи трохи, гаразд?

Не розумію, чому це все так довго? Спонсори вже виступили, его багатих і сильних потішили, фуршет у самому розпалі, а деякі вже так напідпитку, що почалися танці. Чого ми ще чекаємо, га?

— Гаразд, — підібгавши губи, зображую розуміння. — Я хочу пити. Буду у барі.

Кирило трохи напружується, але все ж таки відпускає мене. Бачу, що він очима пробігається залом, невже шукає Філа, щоб той за мною додивився? Я тільки недавно його позбулася, досі у вухах стоїть його голос.

На щастя, Філіпа поблизу немає, швидше за все, десь завис зі своєю супутницею, тому я можу насолодитися свободою, саме тим, чого мені так гостро не вистачає.

Батьки вже поїхали. Тато весь вечір тримався осторонь, але мама так не змогла. Вона з милою усмішкою підійшла привіталася, потім спитала, як онук, і, побачивши моє небажання спілкуватися, розчинилася в натовпі. Дуже зручно, але я навіть рада, що мені не довелося відігравати роль ще й перед ними.

— І знову привіт, Зоріна, — Вітя з'являється поруч, коли я підходжу до бару. — Шикарно виглядаєш.

Ми вже віталися, навіть трохи поспілкувалися, але це було в компанії чоловіка та ще кількох людей, тож було дивно. Тепер, коли ми наодинці, є можливість поговорити з кимось, хто не бісить.

— Дякую, — від збентеження обличчя очікувано починає горіти, а усмішка розтягується сама по собі. — Не чекала тебе тут побачити, адже ти сьогодні в клуб збирався?

Я справді здивована, що Краснов тут. Він не користувався становищем свого батька, жив якось паралельно, чому я постійно заздрила. Краснов-старший ніколи не покладав на сина якихось сподівань, тим самим надавши йому повну свободу вибору. Того, чого в мене ніколи не було.

Заздрість періодично прокидалася, коли я чула що він може бути будь-де, але тільки не там, де потрібно. Хлопець займався чим хотів, спілкувався з ким хотів, і впевнена, одружитися його теж ніхто не змусить. Навіть заради грошей. Його батько, швидше за все, почувається винним після розлучення з його матір'ю, і всіляко потурає синові.

Мій батько постійно виставляв мене як циркову кобилу, ділячись з друзями та партнерами, яка в нього донька. Мені навіть вчитися дозволили тільки в тому виші, який вибрав він, і я вже мовчу, що мандрувати на самоті мені не дозволялося. Коли я вийшла заміж, кардинально нічого не змінилося, замість батька тепер все контролює чоловік. Життя — біль.

— Одне іншому не заважає, — Вітя незворушно знизує плечима. — Але взагалі, — він трохи нахиляється, і його голос перетворюється на шепіт, — я приїхав сюди, щоб побачити тебе.

Серце розганяється як болід трасою. Я нервово ковтаю.

— Мене? Навіщо?

— Просто захотілося. Як я зрозумів, до клубу зі своєю подругою ти не поїдеш?

Що йому казати? Ідея, може, була і хороша, але на мене вдома чекає Рома, а коли закінчиться цей захід — не зрозуміло. Я не можу просто взяти та поїхати, так це не робиться.

— Ні. Сьогодні не вийде.

— Шкода, — відповідає Краснов, не зводячи з мене своїх карих очей. — Але якщо надумаєш — дай знати. Сумніваюсь, що я тут довго пробуду. Це місце навіює тугу.

У голові стільки думок, що навіть гублюся на кілька секунд. Навіщо він так поводиться, якщо знає, що я одружена? Ревнощів з боку Кирила, швидше за все, не буде, але навіщо створювати неправильну думку?

— Так, ти маєш рацію. Тут дуже нудно, — вимовляю, буквально виштовхуючи кожне слово зі свого горла. Мене так різко кидає в жар, що я не проти вийти на вулицю, щоб трохи охолонути.

Чому я так соромлюся? Такого зі мною ніколи раніше не було.

Коли Вітя переходить на нейтральні теми, розповідаючи, як минулого року напився від нудьги на дні народження діда, я потроху заспокоююсь і переконую себе, що нічого незвичайного в нашому спілкуванні немає.