14.

— Точно круасан не будеш? — вкотре запитує Маша, і я заперечливо хитаю головою.

— Не хочу, дякую.

Ми зустрілися після пар на своєму улюбленому місці й у тиші п'ємо каву. Давно забуте почуття, якщо чесно. Коли народився Ромка, я навіть не думала, що так швидко опинюся в стінах університету і спокійно з подругою питиму каву, сидячи на лавці.

— Ти зовсім недавно народила, а виглядаєш так, ніби сидиш на якійсь супержорсткій дієті. Ти — відьма, знаєш це?

Ну звісно. Була б я відьмою, всі мої проблеми не здавалися б непосильною ношею.

— Просто генетика хороша, плюс грудне вигодовування.

— Або ти просто постійно на нервах і нічого не їси, — робить висновок подруга, скептично мене розглядаючи. — Що там у вас вдома відбувається?

Жалітися подрузі на своє сімейне життя я не хочу і не можу, але мовчати теж не варіант. Потрібно щось вигадати, щоб Маша не подумала, що я навмисне не розповідаю.

— Нічого не відбувається. Все, як завжди.

Вона підозріло мружиться. Бачу, що не вірить, і те, що вона вже знає, їй явно мало.

— Точно? Він тебе не пиляє, що ти з хрестин так втекла?

Він взагалі мене ніколи не пиляв, Кирилу просто варто подивитися на мене як на порожнє місце, і цього цілком достатньо.

З того часу ми до ладу не спілкувалися більш як п'ять хвилин, навіть підготовку до мого повернення до університету я обговорювала з помічницею Кирила. Йому не до цього, а про Ромку він може спитати у домашніх. Спілкування зводиться до мінімуму. Чому я, загалом, рада.

— Ні. Нормально все, — дивлюся на годинник, прикидаючи, скільки в мене ще є часу. Водій має приїхати до другої.

Повернутися на навчання, може, і гарна ідея, але мені з кожним днем все важче залишати сина. Начебто нічого складного, я їду на кілька годин, він з нянею, під наглядом Вікторії, але мене мучить сумління. Ми ще ніколи так надовго не розлучалися.

— Аню, ти якась дивна, — виринаю зі своїх думок і дивлюсь на подругу. — Ти так і не розповіла, як йому вдалося тебе повернути.

Точно. Я відбулася незначними фразами, а потім просто прийшла на пари.

— Хіба?

— Так, Аню. Ти вже тиждень як приїжджаєш, ми спілкуємося незрозуміло про що, але зовсім не про те, що відбувається з тобою.

Напевно, це безглуздо, але перед Машею стає соромно.

— Вибач, Машо… — несвідомо ковзаю по сидінню. Грудень підкрався непомітно, з кожним днем стає все холодніше. — Я не подумала про те, що ти хвилюватимешся.

— Та все добре, — відмахується, — я все розумію, він твій чоловік. Ти його кохаєш, у вас там угоди й таке інше… Просто ти сама не своя. Останнім часом ти виглядаєш такою нещасною.

Боже, мені хочеться розплакатися від її слів і того погляду, яким вона мене нагородила.

Поки крутяться в голові варіанти, як заспокоїти єдину людину, яка за мене щиро переживає, Машка мене випереджає:

— Знаєш, мені здається, тобі просто треба розвіятись. Давай у клуб із дівчатами сходимо?

— Машо, який ще клуб? — починаю сміятися. — У мене дитина маленька вдома, а я по клубах бігатиму?

Варто зізнатися, що я й до народження сина не особливо по клубах ходила, а зараз пропозиція подруги здається чимось неймовірним. І, якщо бути зовсім чесною, щось дуже сумніваюся, що Кирилові сподобається подібне.

— І що, що в тебе дитина? У вас няня цілодобова, а ти не на всю ніч підеш, а так, на кілька годин. Потанцюєш, себе покажеш, на людей подивишся. Давай, Аню. Досить тобі вже чахнути у своєму шлюбі. Впевнена, Рома навіть не помітить, що матері нема.

— Ну, дякую, я й так мучуся від сумління, а ти ще таке кажеш.

Попри те, що Машка багато чого не розуміє, я вдячна їй за участь і можливість розвеселити мене. У неї завжди все легко виходило, це мені в ній дуже подобається.

Поки йдемо у бік стоянки, де на мене вже чекає водій, подруга розповідає про себе, захоплюючи у світ, де мені хотілося б жити. У неї нормальні адекватні батьки, гарний хлопець, навчання у кайф та підробіток. Машка — мій зразок, а її життя — моя мрія. Самої зізнатися соромно.

— Ого, кого я бачу, — голос позаду змушує нас зупинитись. — Зоріна, я думав, це не ти, а просто дівчисько, на тебе схоже. Оце так сюрприз.

Вітя Краснов. Найяскравіша зірка університету, від харизми якого всі дівчата ходять наче зачаровані. Ми знаємо одне одного з дитинства, бо наші батьки добре спілкуються, але нас назвати друзями не можна. Вітя завжди вдавав, що я не більше, ніж знайома, а я за своєю натурою не нав'язлива.

— Як бачиш, це я, — розводжу театрально руками, відчуваючи, що заливає рум'янцем щоки. Дивна реакція. — Тільки тепер я не Зоріна, а Воронцова.

— Так, щось таке памʼятаю, — Вітя дивиться впритул, і куточки його губ повзуть угору. — Радий зустрічі.

Серйозно? Несподівано.

— Я також.

Востаннє ми, здається, бачилися, навесні, коли я складала заліки, за цей час Вітю реально роздуло в плечах, волосся тепер стриже коротше, а на обличчі легка щетина. Гарний, якщо так подивитися, але хай там як, не розумію, яка може бути мені справа до цього.