13.

Кажуть, що коли хочеш щось змінити довкола, треба почати з себе. Я думаю про це вже тиждень свого вимушеного ув'язнення, і щоразу наче хапаюся за якусь думку, а вона від мене вислизає.

Що змінювати? З чого почати?

Кирило мене не чіпає, він взагалі ніби знову спорудив між нами бетонну стіну, через яку не пробитися. Ніяк. Ми бачимося, навіть спілкуємося, а конекту немає. Кожен ніби сам за себе, наші стосунки крутяться тільки навколо сина. І начебто так завжди було, тільки зараз відчувається якось дивно.

Усадивши Ромку в гойдалку, відходжу до вікна. Ранок сьогодні холодний і похмурий, як і мій настрій. Не люблю пізньої осені, взагалі холоду не люблю.

— Анечко, ти що їстимеш? — послужливо запитує Вікторія, поки я витріщаюся на сіре небо.

— Немає значення, чим погодуєте, — повернувшись, йду столу. У тілі така втома, наче мене били всю ніч. — Зробіть мені, будь ласка, каву. Щось прокинутися не можу.

— Ромка не давав спати?

— Так. Неспокійно сьогодні щось було, — прикриваю долонею позіхання. — Мабуть, у нього вже йдуть зуби. Ніколи він таким нервовим не був.

Я вже перелопатила всю можливу літературу, щось сказала педіатр, щось нянька. Навколо одні знавці, але моє материнське серце щоразу обливається кров'ю за маленького. Його це непокоїть, а допомогти я нічим не можу.

— Наче час, Аню. Зуби — природний процес. Усі через це проходили.

— Так, тільки мені від цього не легше.

Накладаю собі в тарілку варені яйця та шинку і тільки зараз помічаю, що накрито на двох. Дихання різко спирає. 

— Кирило Романович снідав?

— Ні, він досі у себе в кабінеті, — відповідає Вікторія. — З шостої ранку працює.

Чорт. Я думала, його вже давно немає. Дивлюся на годинник, уже майже дев'ята. Чому він удома? Щось сталось?

Не розумію, що зараз відбувається зі мною, тому різко підскакую та збираюся забрати сина нагору. Не хочу бачитись з чоловіком, не хочу думати, про що з ним спілкуватися, нічого не хочу. Я думала тихо і спокійно поснідати, а потім піти із сином гуляти, але, мабуть, плани трохи змінюються.

— Ти куди? — Вікторія завмирає з чашкою, від якої долинає приємний кавовий аромат.

— Я… пізніше поїм, — кручусь як білка, не розуміючи, що мені робити. Знаю, що у присутності Кирила мені буде незатишно, тож снідати разом ми не будемо. — Щось перехотілося.

— Сядь і поснідай, Аню, — лунає позаду мене його голос — і тіло мимоволі напружується. — Тебе скоро вітром здуватиме.

Наші очі зустрічаються, і стає лише гірше. Сама не можу відповісти, чому його уникаю, просто в якийсь момент зрозуміла, що так правильніше. Те, що я його дружина, ще не говорить, що ми повинні проводити час разом.

Кирило весь при параді, навіть не скажеш, що він рано прокинувся після нічного концерту сина. Ідеальний костюм, сорочка, краватка. Він у той офіс так ретельно збирається, сподіваюся, тому, що має зустрічі з важливими людьми, а не через те, що там він бачиться зі своєю Маргаритою. А вони, звісно, бачаться, вона ж на нього працює, а я досі не навчилася байдуже до цього ставитись.

— Привіт, синку, — підходить ближче і вітається з сином. — Йди до мене.

Воронцов бере дитину на руки, м'яка і радісна усмішка з'являється на його обличчі, а за сина взагалі говорити немає сенсу. Він починає белькотати своєю мовою, смикає ручками та ніжками. Ця картина щоразу робить дірку в моєму серці.

Вночі, коли Ромка нудився і всім був незадоволений, Кирило прийшов до нас у кімнату і робив, що міг. Він ходив із сином по дому, щось йому розповідав, намагався якось заспокоїти, і варто зазначити, це спрацювало. Малюк і справді затих, а потім і зовсім заснув. А я пів ночі крутила в голові мультики, бо все ніяк не могла зрозуміти, як можна бути таким ніжним із сином, але таким холодним зі мною?

— Кириле Романовичу, кави? — Вікторія вклинюється в цю ідилію, і я розумію, що весь цей час ніби не дихала.

— Так, будь ласка.

Всадивши Рому назад у гойдалку, Кирило відсуває стілець для мене, змушуючи сісти. Може, він зрозумів, що я хотіла втекти, але коментувати це не збирається. Ми просто починаємо їсти, кожен на своїй хвилі.

Говорити й справді нема про що. У нас і до цього не дуже багато тем було, а зараз — і поготів, хоча я щоразу хочу запитати, що він сказав моєму батькові такого, що минулої нашої зустрічі той швидко поїхав додому, гнівно на мене зиркнувши? Не розумію, що там у них за стосунки, але до батьків я більше ні ногою.

— Які плани на сьогодні? — питає Кирило, коли мовчання вже неабияк затягнулося. Хочеться сподіватись, що йому так само некомфортно, як і мені.

— Поїдемо до парку, — відповідаю, зробивши ковток кави.

— І все?

Підіймаю на нього очі, що він від мене ще хоче почути? Зрозуміло, що я не настільки важлива персона, що в мене щодня можуть бути якісь плани, але навіщо постійно ставити мене у незручне становище?

— Ні, не все… — сідаю рівніше, щоб здаватися вищою. — Я хочу… Хочу загалом… дізнатися твою думку…