11.

— Що з нами буде далі? — тихо питаю, коли Кирило ставить переді мною чашку з чаєм.

Моя істерика начебто зійшла нанівець. Плакати більше нема чим, а всередині з'явилася порожнеча. Він, як дбайливий чоловік, дочекався, коли буря стихне, взяв мене на руки й приніс на кухню. У будь-який інший час я б перейнялася його турботою, але зараз розумію, що це все заради справи. Не більше.

Вперше за останній рік я відчуваю, що цей чоловік зовсім мені незнайомий. Чужий.

— В якому сенсі? — Воронцов сідає навпроти, упираючись ліктями в стіл. — Жили як жили. Не бачу приводів для смутку.

Звісно, він їх не бачить, не його ж продали батьки й не він змушений жити з людиною, яка ніколи не зможе стати по-справжньому близькою.

За вікном глибока ніч, а ми сидимо на чужій кухні й ведемо безглузді розмови.

— Аню, це не кінець світу. Перестань створювати проблему на рівному місці. Так живе багато хто, головне — не ситуація, а твоє ставлення до неї.

Що твориться в моїй душі, я не можу висловити одними словами. Це якась інша реальність, якась неправильна.

— Чому саме рік? — питаю. Якщо наш шлюб — звичайна угода, то я, як учасник, повинна бути в курсі.

Навряд чи він відкриє всі деталі, але хоч щось повинен сказати?

— Складно сказати, — задумливо відповідає Кирило. — Це перше, що спало на мою голову. У разі чого, за цей час я б вигадав, як отримати вигоду для себе. Шлюб не така міцна конструкція, як з'ясувалося.

Хто б сумнівався, що він насамперед про себе подумає.

— Ти мені так не довіряєш? — обіймаю долонями чашку, не відчуваючи жару від неї. Все моє тіло вкрите кіркою льоду.

Такі люди, як Кирило, ще гірші за мого батька. Він досить молодий для звершень й амбіцій у ньому набагато більше. По головах піде.

Кирило — багатий спадкоємець багатомільйонного бізнесу, який перейшов у спадок від його батька. Здавалося б, нічого дивного, але ні в кого жодного разу не виникло сумнівів у ньому. Попри свій вік, він досить розумний і рішучий. Гроші до нього буквально липнуть і він точно знає, куди їх вкласти, щоб на виході отримати більше.

Ось і я одне з його вигідних капіталовкладень.

— Я не тобі не довіряю, Аню. Скоріше, твоєму батькові, і постійно чекаю на якусь каверзу.

Оце навряд чи. Батько собі на горло наступить, коли треба буде.

— А якби ти хотів розлучитися? Для тебе є якась умова?

Ну не міг тато просто кинути мене під танки? Що ж має бути? А я просто дурепа, яка все підписувала, не дивлячись, довіряючи своїм почуттям.

— Є.

— Заплатив би штраф, чи щось таке? — несвідомо фиркаю. Все, як завжди, вимірюється грошима.

— Можна й так сказати, — байдуже знизує плечима. Начебто не моє життя обговорюємо, а купівлю пилососа. — Тобі не треба про це думати, це…

— Не мого розуму справа, — закінчую за нього, опускаючи очі у чашку з чаєм.

Напевно, я повинна злитися на нього, ненавидіти чи, щонайменше, зневажати, але чомусь нічого не відчуваю. Зовсім. Як і нічого не було.

Якщо ще годину тому відчувала хоч якісь емоції, дико ревнувала і сердилась, то зараз розумію, що, напевно, не маю на це жодного права.

— Пробач, якщо був грубий та образив тебе, Аню… — несподівано вимовляє Кирило, і я думаю, що це було сказано щиро. — Просто, мабуть, гнівався, ти своєю втечею потріпала нерви. Більше не роби так.

— Більше не зможу, я тепер знаю, що твоя власність, куди я подінусь?

Ми обоє мовчимо, стає так тихо, що чути, як на сусідній вулиці сміттєвоз вивозить сміття. Не знаю, що сказати, не знаю, що саме далі треба робити. Мені дико прикро за себе, що я закохалася в не ту людину, дозволила собі мріяти й заблукала в цих романтичних думках.

Очевидно одне: Кирило не стане героєм для мене, не покохає, не дасть мені того, чого бажає моє серце. Ніколи. Не такий він.

— Про що ти думаєш? — за хвилин десять тиші цікавиться Кирило.

Мене вражає його спокій та холоднокровність, коли в мене повністю йде перебудова системи. Це зараз я нічого не відчуваю, а завтра чи післязавтра обов'язково буде відкат. Я знаю себе.

— Я думаю, що це все якось несправедливо.

— В якому сенсі? — здивовано вигинає брови.

Невже він не розуміє, як це все виглядає збоку?

— Я — твоя дружина. Для картинки, для твоїх цілей. Ти отримав те, що хотів, мій батько теж, а що я отримую? Тобто я проживу життя з людиною, яка ніколи не зможе дати мені того, чого я найбільше на світі хочу — кохання. Так, знаю, для тебе це безглуздо і наївно, ти не раз мені це казав, але для мене — ні. Можна, звісно, прикинутися дурною і вдати, що мене все влаштовує і що я вірю: ти мене через рік відпустиш, але актриса з мене не дуже хороша. Вибач.

Не знаю, навіщо все це йому говорю. Він все одно не зрозуміє.

— Кожен подумав про себе, але чомусь зі мною ніхто не порадився. Я думала... — замовкаю, закриваючи руками обличчя, щоб він не побачив, наскільки я насправді розгублена. — Якби ти в день нашого весілля все це сказав, я хоча б знала, до чого готуватися. Не створювала б ілюзій щодо тебе.