9.

Найскладніше, з чим я зіткнулася у своєму житті — йти від людини, яку кохаєш. І як би не намагалася переконати своє серце, що це не варіант і що нікому не потрібне моє кохання, результат все одно один. Невтішний.

— Він телефонував? — Маша тихо прикриває двері до спальні, де спить Ромка, і веде мене на кухню.

— Телефонував… — стомлено опускаючись на стілець, намагаюсь опанувати себе. — Але я не відповіла.

— І правильно. Нехай мучиться. Йому корисно.

Вона каже це вже вкотре, але я все одно впевнена, що Кирило не буде мучитись. Навіщо? Він завжди має план “Б” — контракт. Він чітко знає, що потягне за повідець — і я змушена буду повернутися. Чи ні? Чи, може, до юристів звернутися? Але чим я оплачуватиму їхні послуги, коли батьки ясно дали зрозуміти, що підтримувати мене не будуть?

— Сумніваюся. Такі, як Кирило, не знають слова “мучитися”.

Як і не знають таких слів, як “кохання та відданість”. Але я не говорю про це вголос, бо мене це вже дістало.

— Аню, ти можеш тут жити, скільки тобі треба. Не переживай. Їжа у холодильнику є, а якщо щось потрібно, я куплю.

Подруга підтримує як може, і я дуже вдячна їй за це, справді. Ми з Машею знайомі нещодавно, але я тепер не уявляю без неї свого життя.

Ми познайомилися в перший день навчання в університеті, вона сама до мене підсіла і була дуже мила та доброзичлива. Не знаю, може, відчула, що я була не у своїй тарілці, або просто хотіла знайти друзів.

Раніше я ніколи не переживала, що про мене думатимуть. Навчалася у приватній школі, де всі одне одного знали й не було потреби з кимось навмисне зближуватись. Діти багатих батьків взагалі не мають проблем із комунікацією. Ніхто, крім мене, напевно. Мені завжди було важко спілкуватися з людьми, тому, коли я потрапила до університету, мало не збожеволіла в перший день навчання. Дякую Маші, вона мене врятувала від самотності та стала мені вірним другом.

— Ти й так для мене багато зробила, — накриваю її долоню своєю, стримуючи сльози. — Даня не злиться, що я окупувала територію?

— Ні, — сміється подруга, — він взагалі хоче, щоб ми жили разом, але ж ти знаєш мене. Я поки не готова.

Машка з тих людей, які дуже цінують свою свободу. Навіть до коханого хлопця не поспішає переїжджати, бо вважає, що їй потрібен простір. Я навіть заздрю трохи.

Ще якийсь час вона сидить зі мною, ми п'ємо чай і балакаємо про якісь дурниці, аби не говорити про насущне. Не хочу. Не сьогодні. Я розумію, що рано чи пізно доведеться щось думати, вирішувати питання, але сьогодні хочу просто ні про що не думати.

Коли подруга їде до Дані, я йду в душ, а потім переодягаюся у її речі. Машка має своєрідний смак на нічні сорочки, але вибирати не доводиться. Зате є чудовий доступ до грудей, щоб легше було під час годування.

На телефоні десятки пропущених від Кирила, мами, Ольги Петрівни. Але я не хочу ні з ким говорити, ніби в черепашку пірнаю. Єдине, на що мене вистачає — пишу чоловікові смс, що з нами все гаразд і ми в безпечному місці. Все ж таки я його сина забрала, уявляю, що він там встиг собі вже вигадати

“Де ти?!”

Приходить за секунду. Сухо та лаконічно, як завжди.

“Неважливо. Я хочу побути наодинці. Завтра поговоримо.”

Ставлю на беззвучний режим і вкладаюсь у ліжко. Син спить міцно, він добрий і спокійний малюк. Головне, щоб мама і груди були поруч, все інше для нього поки що не суттєво. Ну і добре.

Але сну нема. Як би я не намагалася, розслабитись не виходить. Думки все одно крутяться в голові, а сльози душать. Я не можу забути ту картину. Причому розумію, що вже зовсім не пам'ятаю її обличчя і в чому вона була одягнена. Пам'ятаю лише власницький жест, це захоплення, де Маргарита показувала світові, що то її чоловік. Її, а не мій. Хоча законна дружина в нього я.

Щойно відчуваю, що сон починає долати, тіло трохи розслаблюється і можна спокійно забутися, тишу порушує короткий дзвінок. Різко сідаю, тру очі. Спершу навіть зрозуміти не можу, звідки цей звук, але він знову повторюється.

Це двері. Він приїхав. Знайшов мене. Не те щоб я сумнівалася в його здібностях, але все ж таки сподівалася, що дасть мені час хоча б до ранку.

Поволі підводжусь і, щоб не розбудити сина, тихо йду до передпокою. Серце б'ється як ненормальне, дихання спирає, але руки все одно тягнуться до замків.

Секунда — і він переді мною. Гарний, серйозний, готовий пробити своєю енергетикою стелю. Очі дивляться суворо, але люті чи ненависті я в них не бачу.

— Кириле… — роблю крок назад. Руки безвольно падають уздовж тулуба.

Воронцов на порозі довго не затримується. Він проходить у квартиру і щільно зачиняє за собою двері, і я розумію, що практично перебуваю в клітці з тигром.

Думки всякі крутяться в голові, але я змушую себе заспокоїтись і починаю його розглядати. Волосся скуйовджене, обличчя бліде, невже переживав? Виглядає так, наче дико втомився.

— Де Роман? — запитує, засунувши руки в кишені штанів. На ньому все та ж сорочка, закочена до ліктів. Декілька верхніх ґудзиків розстебнуті.

— У спальні. Спить.