8.

Нутрощі стискаються, мені здається, все приміщення починає обертатися, а я продовжую стояти й чогось чекати.

Чого? Що мені ще потрібно?

За цей час я переконала себе, що мені здалося, що нічого там такого і немає, а якщо є, то все це не важливо, адже він одружений зі МНОЮ. Мене він не відпускає.

Стільки інформації Ґуґл видав на цю тему, я так легко повірила у свої ілюзії та те, що чоловікам теж несолодко після народження дитини, у них своя післяпологова. Потрібно це просто пережити. Так хотілося вірити, що якщо ми з ним об'єднаємось, то обов'язково впораємось. Адже вдвох нічого не страшно.

Але коли знову підіймаю очі та бачу, як жінка, яку я ненавиджу лютою ненавистю, усміхається поряд із моїм чоловіком, всі мої надії розсипаються як картковий будиночок.

Як же так? Вони настільки разом, що він навіть покликав її на хрестини сина? Це в якій реальності буває таке? Він мене взагалі не поважає?

— Аню… ти чого? — підозріло запитує Філіп, чіпляючись своїми гарячими пальцями в мій лікоть.

— Нічого… — різко сіпаюся, щоб він прибрав свої руки. Напевно, такий самий зрадник, як і Кирило. — Мені потрібно вийти.

Буквально біжу через увесь зал, не особливо тямлячи, куди саме. Мені байдуже, аби якомога далі звідси. Це все просто в голові не вкладається, а біль у серці такий сильний, що хочеться вирвати його нахрін з коренем і кинути Кирилу просто під ноги. Нехай подавиться.

За що він зі мною так? Якщо хоче бути з тією жінкою, то навіщо я йому?

А я повірила. Дурна. Усі говорять про мою наївність, і правильно роблять. Наївна дурепа, ось хто я.

Вибігаю у внутрішній дворик, швидко перетинаю ялинки та альтанки й, опинившись біля дальньої лавки, практично падаю на неї. Це нестерпно. На сітківці ніби відбилася нова картинка, де вони разом, і мене розриває зсередини.

Останнім часом він став раніше приїжджати додому, ми вечеряли разом, проводили час із Ромкою і здавалося, що все налагоджується. Нам несолодко було останні пів року точно, я так хотіла надолужити, хотіла зробити з нашого шлюбу щось міцне та постійне, забути про контракт та просто жити, але він, як завжди, вчинив по-своєму.

Більше я не буду будувати повітряні замки. Двох разів було цілком достатньо. Більше не пробачу. Ніколи. Нехай хоч зірку з неба дістане, але цього… цього я не пробачу.

— Аню, ти куди втекла? Що не так? — Машка сідає поряд зі мною і, перекинувши на інше плече моє волосся, стривожено дивиться. — Цей зануда тебе образив?

Хочу відповісти, але не можу. Важкі гострі ридання ніби випаровують горло. Почуваюся такою жалюгідною.

— Аню, ну, не мовчи, будь ласка, — просить подруга. — Скажи, що сталося? Я цьому Філу очі видряпаю, він мені з першої хвилини не сподобався. Мутний тип якийсь.

Якби справа була лише в ньому. Вся наша розмова й танець із Філіпом здалися дитячою забавою, нічого особливого.

А Воронцов із цією… Господи, навіщо я знову згадала? Тіло одночасно тисяча голок проколює. Вона в житті ще краща, ніж на фото. Така вся важлива та бездоганна, як Кирило. Вони разом не просто мають гарний вигляд, а ніби взагалі так і має бути. Хто тут тоді третій зайвий?

— Вона тут… — хрипко вимовляю, не впізнаючи свого голосу.

— Хто? — не розуміє Маша.

І я знову схлипую. Мені так соромно зізнатися подрузі, що мало того, що мене тупо використовують, то ще й принижують перед гостями.

— Та… жінка…

Не можу більше. Реву та реву. Плювати на макіяж, на зачіску, на гарну сукню, якою має бути вражений Кирило. На нього взагалі двічі начхати. Все. Я більше жити з ним не буду, нехай котиться на всі чотири сторони зі своєю Маргаритою та контрактом. З мене досить.

— От скотина… — шумно видихає Машка, стискаючи кулаки. — А я вирішила дати йому шанс.

Шанс? Я готова була дати тисячу таких шансів, якби він намагався. Це все так неправильно, так жорстоко. Чому саме зі мною це мало статися? Чому чоловіки такі жорстокі?

Тіло трясе, зуб на зуб не потрапляє, і справа зовсім не в тому, що зараз кінець жовтня, а я в тонкій сукні.

— Що будемо робити? Там зараз десерт подаватимуть, ти тримаєшся? — подруга намагається підбадьорити мене, але я ніби не тут.

Мені байдуже на десерт, на всіх цих людей, що не мають ні до мене, ні до мого сина жодного стосунку. Я хочу просто притиснути свого малюка до себе десь якомога далі й щоб про мене все різко забули.

— Я туди не піду… — уперто хитаю головою. Не зможу й усе. Не витримаю. — Я заберу Ромку та поїду.

Думка, як блискавка, з'являється в голові, потрібно тільки це здійснити.

— Їдемо? — з надією питаю я, на що очі Маші стають більшими.

— Куди?

Нервово ковтаю, хапаючись за свій шанс, як за соломинку.

— Не знаю… відвези мене кудись, будь ласка. Я нізащо не повернуся туди, не дивитимусь на них… на неї…

Закриваю долонями обличчя, роблячи натужний вдих. Чому так боляче? Не хочу це відчувати.