Моя за борги

3

- Ого, оце ти даєш, подруго, я не очікувала від тебе такої спритності, - певно це найбільш відповідний коментар, яким схарактеризувала Ріта моє водіння. Точніше ті кількасот метрів, які я подолала буквально за пару секунд. 

Я їздила під наглядом батька раніше за кермом, знала, як все це працює, але ніколи не намагалася вмикати диявола на дорозі. По-перше, дивимося пункт один - я була поряд з батьком, тому якби дозволила собі щось зайве, то він би ніколи мені в житті більше не дав кермувати, а тільки б згадував цей момент в подальшому майбутньому. А по-друге, у мене особливо і не було бажання летіти як вітер серед поля на автомобілі. Я бачила, як часто люди втрапляли в аварії через перебільшення швидкості та необдумані вчинки. Тим більше мене дуже злив той факт, коли винуватець дорожньо транспортної пригоди залишався живим та практично неушкодженим, а люди, яких збивало це горе, потрапляли в лікарню. В кращому випадку, а в гіршому у морг... Як можна надалі жити з відчуттям, що ти когось вбив? Як можна гуляти, веселитися та радіти життю усвідомлюючи той факт, що така сама людина, з двома ногами та руками й однією головою, вже більше ніколи не відчує цих приємних моментів життя, і причиною тому являєшся саме ти?

Але такі думки в мене були вчора, так я мислила ще сьогодні вранці, коли була звичайною дівчиною, яка мала святкувати день народження та розуміти, що в неї ще все життя попереду. Ще так багато щастя та позитиву в цьому світі. Та все змінилося після розмови з батьком, життя розділилося на "до" та "після", і настільки розділилося, що там ніби був величезний мур через який чорта з два переплигнеш та не повернеш все те, що було "до". Я стала дуже швидко дорослою, я стала рабом ситуації, а все через татка, який ніби позбувся мізків та забув, що я не його вічний ворог, а рідна донька.

Якби поряд зі мною наразі була бита, то я б неї розбила це авто, навіть попри те, що воно до біса дороге та елітне. Якби я мала зараз в руці цілий сервіс посуду, то кидала б ним в асфальт з такою силою, що воно б розліталося на маленькі шматочки та загрожувало поранити мене до крові. Але саме в цю мить, в цей проміжок мого життя, я мала під рукою тільки кермо та під ногою педаль газу, і якщо кермом як не крути, але нічого особливо не доб'єшся, то от нога втискалася все нижче та нижче в дно авто.

- Уля, може давай вже збавляй, - пролунав збоку від мене голос дівчини, і я якоюсь частинкою мозку усвідомлювала, що це Ріта, що це моя подруга, і в її голосі чуються нотки хвилювання(при здоровому глузі я б не повірила, що Ріта може перейматися на рахунок чогось екстремального), але мені було глибоко начхати на все та на всіх навколо.

Зараз у мене була одна ціль - довести батькові, що я не іграшка, якою він може розпоряджатися та віддавати в руки якомусь дятлу. Я не маленька дівчинка, яку він міг раніше завезти до дідуся з бабусею та забути про моє існування, як мінімум на пару днів. Я любила тата, але в ту ж мить я хотіла його чимось вдарити. Не надто сильно, щоб він вижив, але щоб до нього дійшло, що не можна гратися з долями інших, як йому заманеться. Він не цар і не Бог, щоб дозволяти собі такі привілеї.

- Уляна, зупини машину, - пролунало чергове попередження, і я відчула, як хтось заважає мені кермувати. Виявилося, що Ріта вже була настільки переполохана, що крім незвичного "Уляна", вчепилася кігтями в кермо та бажала повернути машину. І це в неї вдавалося, хоч я і противилася та не думала звертати, подруга почала звертати в якусь протилежну сторону до тієї, куди я мчала на повній швидкості.

Тільки от проблема - Ріта могла повернути кермо, могла змінити напрямок руху, але це ж вам не водіння з інструктором, який може в будь-який момент загальмувати та зупинити цю чортівню, що зараз відбувається. Саме тому я й досі розпоряджалася швидкістю, і через те, що я вже наразі була зла не тільки на батька, а і на подругу, яка якогось біса полізла до мене зі своїми порадами, я втиснула педаль газу до максимуму. Я навіть зловила себе на думці, що засмутилася через той факт, що на більше ця машина не здатна.

Але в той же момент я відчула якусь насолоду, ми ніби вже наразі знаходилися не в автомобілі, а у літаку, який мав нас домчати до теплого пісочку та прохолодної води, щоб ми відпочили від цього грішного світу та проблем на цій планеті під величезними пальмами. Я закрила очі та замріялася, щоб ще краще уявити цю неймовірну картину, яка так і манила до себе...

Тільки все хороше рано чи пізно закінчується, а тут воно обірвалося так швидко, що я навіть не встигла сповна насолодитися. Замість миловидних пейзажів в голову ввірвався писк шин, крик подруги, а потім удар в голову. Не знаю, як себе відчувають боксери на рингу під час поєдинку, але мене ніби кувалдою влупила по макітрі... Хіба після такого виживають?

Судячи з противного голосу Ріти, а він і в реальному житті не відрізнявся милозвучністю(тільки ви це їй не кажіть, я все ж таки не хочу втрачати свою подругу), а зараз і поготів, то можу припустити, що все ж таки виживають. Ще можливо допустити, що ми з подругою напряму з машини доправилися до раю, але чомусь слова дівчини звучать дивно, якщо ми справді перебуваємо на небі. Сумніваюся, що там зверху взагалі думають про такі буденні речі, які вимовляє Ріта.

- А все ж таки не збрехали, подушки безпеки відмінні в цьому авто, - якщо я можу ворушити шиєю та бачити перед собою не тільки якусь білу чортівню, то чому б цим не скористатися? Повертаю макітру в сторону голосу дівчини, дуже повільно це роблю, бо простору надзвичайно мало, ледве вистачає, щоб впускати кисень у легені, і бачу, як Ріта втиснута максимально щільно в сидіння машини, а спереду на неї щось тисне. Судячи з усього, подушка безпеки, про яку подруга тільки но повідомила.

Наш мозок працює вдвічі чи навіть втричі швидше у катастрофічній ситуації, ніж в адекватному, робочому положенні, тому приходжу до висновку, що я так само затиснута між сидінням та якоюсь кулею, яка давить на голову, груди, ноги... Та чорт його забери, воно надає дискомфорт всьому тілу, у мене навіть постає дивне питання в даній ситуації - як Ріта змогла вимовити хоча б щось в цій пастці, мишками в якій опинилися ми з подругою? Я відчуваю, що ще трішки й втрачу свідомість, про жарти взагалі мова не йде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше