П'ять пелюсток

Сьогодні рівно два роки з тієї нашої зустрічі в дощовий травневий вечір. Так само пишно квітне бузок. Я посадила ще один кущик, його цвіт трохи світліший, ніж в інших. Я так само фарбую волосся в той же відтінок. І Роман так само іноді залишається на ніч. Тільки вже не в кімнаті на першому поверсі, а у моїй. А завтра зранку буде рівно два роки, як я дізналася про його вовчу сутність. Він просто вистрибнув вранці з веранди, вже перекинувшись сірим кошлатим звіром. Мені ж залишалося дивитись йому в слід і перетравлювати побачене. Далі, пазл за пазлом, я дізнавалася про ту сторону життя, від якої поспішили сховатись у місті мої батьки. А мене залишили під охороною Романа, сподіваючись, що я знатиму не надто багато. Не настільки багато, щоб це поставило моє життя під загрозу.

В гості заходили і його брати та сестри. Якось одна з них, Мар'яна — прекрасна попеляста з білим вовчиця і не менш вродлива жінка, ледь не до смерті налякала своєю вовчою появою в моєму саду одну добросерду жіночку, яка зайшла відкопати півоній, щоб посадити й собі. Забувши про всі на світі квіти, жіночка втекла додому, після чого розказала всім і кожному в селі, що бачила на власні очі вовка. Та, певно, це було не надто вражаюче, тож у подальших версіях цей вовк ніс у пащі розірвану курку. Потім — гуску. Далі — голову кози. Словом, не можу я винити своїх шкільних друзів, що вони до мене більше не заходять. 

— З річницею нас, — сьогодні Роман з'явився на заході сонця з букетом фіолетових тюльпанів. — Чи з дворіччям? Як там кажуть?

— Не знаю, — мої думки відлетіли далеко від лексичних правил. — Але з дворіччям мені подобається. 

Його обійми незмінно міцні й ніжні. От тільки на передпліччях зноу свіжі подряпини.

— Хто цього разу? — запитала я, вивільнивши руку, щоб дістати з кухонної шафки перекис водню. 

Маленькі аптечки в нас тепер у кожній кімнаті. Як і в кожному таємному вовчому сховку — непримітних хатинках з дерева, які розкидані по лісу. Роман та інші перевертні зберігають там одяг, невеликі запаси їжі й елементарні медикаменти. 

— Лісова красуня, — так ми з ним називали відьму з мого села за її аж надто часті прогулянки лісом. — Знову робила спробу дістати крові перевертнів, — Роман забрав у мене пляшечку і сам полив свіжі неглибокі рани. 

Рідина зашипіла на них, вимиваючи бруд. 

— І знову марно, сподіваюсь? — на ньому не видно було серйозніших поранень, та вони могли бути у когось із його трьох братів чи чотирьох сестер. 

— Марно, — Роман посміхнувся, поклав промиту руку на стіл, щоб підсохла перш, ніж накласти на неї пластир, а іншою вже схопив виделку й потягнувся до печені з баранини та картоплі. 

— Та вона пробуватиме знову?

— Поки житиме, — він втиснув відповідь між двома шматками їжі. 

— Навіть не хочу знати, навіщо вона їй, — насправді, мені страшенно цікаво, та це знання ні для кого з нас нічого не змінить. — У неї все є: краса, гроші, влада над людьми і тваринами такої сили, що гіпнотизери й маркетологи відпочивають...

— Цікаво, що з цього всього ти саме зовнішність ставиш на перше місце, — зауважив Роман.

— Я просто думаю, чого могла б хотіти жінка начарувати собі ще? 

— Може, владу над нами, перевертнями? Ми єдині, на кого її магія зовсім не діє.

— А це дуже логічно, — закивала я, спершись ліктями на стіл. 

Скільки разів мама говорила мені так не робити? 

— Ми з братами й сестрами сьогодні лише дійшли до цієї версії. Вже після її чергового нападу. 

— А чим вона подерла тебе? 

— Шприцом. Величезним таким, залізним. Раніше в неї такого не було. А тут — він вказав на слабшу подряпинку — нігтем зачепила, поки ми билися. Билася зі мною і з Мар'яною одночасно, поки не зрозуміла, що програє, і втекла.

Я скривилась — так це неприємно уявляти. І ще неприємніше, що я досі не вигадала спосіб, як же заспокоїти нашу Лісову красуню й при цьому не накликати на себе гнів усього її ковена. Наше щастя, що вона досі не залучала нікого з "сестер" до цього свого полювання на кров перевертнів. Певно, не хотіла ділитися владою, яку прагнула отримати з її допомогою. 

— Як вона взагалі сподівалася перемогти когось із вас у бою? — Міка детально згадувала зовнішність Лісової красуні. Крім справді гарного обличчя і довгого білявого волосся, жінка мала дуже тонкі кінцівки, без натяку на сильні м'язи. Єдиною масивною частиною її тіла можна було назвати хіба стегна. І то лиш в порівнянні з худорлявими плечима і тонкою талією.

— Транквілізатором, думаю, — припустив Роман, доїдаючи останні шматочки їжі.

— О, зовсім забула про салат, — спохопилася я.

— Забувай про нього і далі.

Важко привчити напіввовка до овочів і фруктів. 

— То що ви плануєте робити далі з Лісовою красунею? — спитала я, коли Роман загородив мені шлях до холодильника, щоб я не взялася нарізати салат.

— Будемо, — він поцілував мене в шию, — і далі, — в щоку, — відбивати, — в носик, — її напади, — і нарешті в губи. 

— А в іншому все спокійно у лісі? — як би я не любила його поцілунки, ще більше мені потрібно було почути щось заспокійливе після історії з надокучливою відьмою.