Бузковий вечір

Лише у великому місті, десь на високому поверсі з видом на одноманітні вікна й стіни сусідніх будинків, можна собі нафантазувати, що життя в будиночку біля лісу було б незрівнянно прекрасне. Просто казкове. Сповнене надихаючих краєвидів у будь-яку пору року. Не кажучи вже про чисте повітря і джерельну воду. Скажу вам, як жителька цього самого будиночку біля лісу, — все набагато фантастичніше, ніж ви можете собі уявити. Важче в плані побуту, але це не надто висока ціна.

Мій батько був лісником а мама — на ній тримався дім. Разом із садом і городом, який майже торкався лісу. Та щойно батько вийшов на пенсію, вони в один день зібрали речі й перебралися в найближче місто. Я вже була повнолітньою, тож моє бажання залишитися в рідному домі ніхто не оскаржував. Навчання в університеті однак перейшло в онлайн-формат. Я так рідко бачу одногрупників, навіть під час відео-занять, що знаю імена не більше десяти з них. Та це не така вже й проблема — багато однокласників, як і я, вчаться з дому. І так вже третій рік. Зате наша шкільна компанія нікого не втратила. Ми бачимося щоп’ятниці або щосуботи. Якщо тільки мене не замітає снігом так, що далі двору не вийти. Але це рідкість з нинішніми зимами. Загалом же усамітнене життя в будиночку біля лісу чарівне. І я не лише про його візуальну сторону.

Будинок наш височіє двома поверхами з мансардою однією стіною до соснового лісу, іншою — до мішаного. Більше світла в кімнатах, які виходять на вузеньку вулицю, на якій, власне, лише один заселений будинок — мій. Інші губляться між садових рослин, які давно вже живуть своїм життям, поступово руйнуючи фундаменти, стіни й дахи. Чи мені не страшно? Навпаки, це до мене бояться ходити навіть кращі друзі, які раніше не пропускали жодного мого дня народження. Та два роки тому дещо сталося. Після «зіпсованого телефону» безкінечних переказів це «дещо» перетворилося на страшну історію про завжди голодних вовків, які вештаються просто біля мого будинку. Але не поспішайте й собі лякатися, все набагато простіше. Зовсім не страшно, і навіть романтично.

Тієї весни, в середині травня, для мене почалося самостійне життя. Ми з батьками вирішили, що город засіємо газонною травою і посадимо кілька дерев — із садом менше роботи, ніж з овочевими культурами. Після цього вони й поїхали остаточно. Забрали навіть собаку — старенького вже бігля Мерчі. Я могла взяти цуценя лайки у хрещеного батька, який їх розводив і собі для полювання, і на продаж. Могла забрати якесь нещасне створіння з міського притулку для тварин. Або ж купити будь-якого пса будь-якої породи, та щось мене від цього стримувало. Ні, з лісу в мій двір не заходили лисиці — для них там не було поживи. На випадок якоїсь іншої загрози в моєму будинку встановлена сигналізація і номер дільничного на швидкому наборі.

Проживши зовсім сама в домі тиждень, я вирішила, що найближчим часом ніяких тварин заводити не буду. Але дехто, чия половина сутності дуже навіть тваринна, у мене є. Він з’явився дощового травневого вечора у моєму дворі, і з того часу часто у мене гостює.

Це був перший день, коли я пофарбувала волосся в бузковий відтінок. Мені давно цього хотілося, та мама була категорично проти.

«Довге, здорове, не сиплеться, навіщо його псувати?» — не розуміла вона.

Та якщо вже я жила сама і самостійно кермувала авто, могла ж я собі дозволити і приймати самостійні рішення щодо власної зовнішності?

Лише одне змусило мене трохи пошкодувати про фарбування — фото на фоні бузку, який саме пишно квіт трьома тонкими кущиками біля веранди, тепер здавалися аж надто фіолетовими. Та я все одно продовжувала робити знімки на автопуску, поки не пішов дощ. Було так тепло й запах квітів у повітрі став ще густішим, що в дім заходити зовсім не хотілося. Я сховалася від дощу на веранді, стала подалі від поручнів, і оглядала свій весняний сад, який тепер тягнувся до лісу. Між дальніх ще маленьких яблунь в підбілених «шкарпетках» мені привидівся силует крупного пса. Чи вовка? Та звідки там було взятися вовку? Придивившись пильніше побачила, що стежкою справді хтось ішов, натягнувши куртку на голову. І цей хтось мав цілком людську подобу.

— Привіт! — середнього зросту чоловік, якому з виду було не більше тридцяти. — Ти, певно, Міка? Я до твого батька.

Ось і настав час зізнатися, що ім’я моє дивніше за всю цю історію — Мікаелла. Певно, ним завдячую якомусь серіалу. Нагадаю, я живу в українському селі, де бути Мікаелою … ну, трохи неприродно. Та до скороченої версії "Міка" я вже таки звикла. І всі навколо наче теж.

Зараз, згадуючи нашу першу зустріч, зашарівшись думаю, що надто довго роздивлялась його тоді. Я ніколи не бачила людей зі справді зеленими очима. Гаразд, можливо оливковими, але ж оливки називають зеленими? Вперше на мене дивився зеленоокий чоловік з коротким темним волоссям, чиї риси обличчя хотілося замалювати хоч швидким ескізом, бо, крім, як в підліткових серіалах, такої чіткості ліній і такої гармонії я не зустрічала.

Не чекаючи мого запрошення він піднявся на веранду, щоб не мокнути під дощем.

— Батька зараз немає, — мій голос здався мені тоді таким дитячим. І наляканим.

Насправді, це таки було трохи страшно — я одна і зізнаюся в цьому якомусь незнайомцеві з невідомими намірами. Та наміри свої він швидко відкрив. Як і своє ім’я.

— Я Роман, новий лісник, — на відміну від мого, його голос був дорослим і впевненим. — Він вже передав мені справи, але я лише зараз згадав, що нам треба обговорити ще дещо.

— Ем-м-м, ну-у-у, сьогодні його вже не буде, — ледве спромоглася я на відповідь, яка б одночасно була чесною і не відкривала всі карти.