Глава 2. Втеча

Я прокинулась вранці. Було дуже холодно, я була без одягу. Я вже не була схожа на лисицю: не було шерсті, хвоста…

• Треба знайти одяг. – подумала я.

Я дуже хотіла повернутися в школу, але дуже боялась. Матінко Сумі, я принесла біду в твою школу. Можливо, якщо я поясню їй все, вона не злитиметься? Я прокинулась в купі опилок, тут ховалася від воїнів Тадаши. Вибратися звідси проблеми не становило, але потрібно знайти одяг. Я опинилась надворі, в тому ж саду. Пройшла трохи далі до жилих домівок. Це був бідняцький квартал. Я й подумати не могла, що доведеться коли-небудь тут побувати. Біля одного з будинків я знайшла висяче на шнурку старе кімоно. Виглядало не дуже, старе, зношене, але це все, що я могла зараз знайти. Сподіваюсь, господарі пробачать мені.

Я боялась іти самій до школи. Глянула здалеку – там було повно воїнів. Що ж робити? Трохи подумавши, я згадала того полоненого, якого везли до міста, коли ми з наставницею Бао Шань повертались до школи. Невже доводиться просити допомоги у вбивці? Та чи живий він ще? Як дізнатись? Поки роздумувала, зайшла до постоялого двору. В мене були певні кошти, тож я замовила тофу. Поки їла, з’явились воїни, двоє. Вони сиділи неподалік, і мені було чути їхню розмову. Вони говорили про свою службу: один з них – самурай – розхвалював свого пана, і намагався завербувати другого, а той говорив, що йому добре служиться і у тюрмі. Чи не там тримають того в’язня? Вони довго бесідували, тож, щоб не викликати підозр, я замовила ще й чай.

Згодом воїни пішли. Трохи почекавши підходящого моменту, я вийшла за ними. Воїни розійшлися в різні сторони, мені ж потрібен був той, що наглядач у в’язниці. Я йшла трохи далі, щоб воїн не запримітив мене. Біля входу всередину, він зупинився. Там стояли двоє охоронців. Вони говорили про щось, і я почула ім’я воїна – Ватару Томіядзу. Я не знала ще для чого мені його ім’я, але запам’ятала. Воїн пройшов далі, я ж думала над тим, як мені це зробити. Я не боялась, що всередині може бути багато охорони. З розмови з самураєм у постоялому дворі, я дізналась, що майже вся охорона зараз біля школи матінки Суми.

Та от, ніби у відповідь на мої питання, під’їхала повозка. Від неї дуже тхнуло, і я відразу зрозуміла, що там риба. Протухлою, такою завжди годували в’язнів. Надворі було вже темно, до півночі. Я пішла прямо до входу. Мене мало не побачили, але воїн відволікся на рибу, то ж я пройшла не заміченою. Тут і справді сьогодні не було охорони. Хм… Невже в школі так мене бояться? Камери майже всі були порожні, лиш в деяких чекали своєї долі в’язні. Той, що потрібен мені, сидів у підземельній камері. Біля нього був один охоронець. От цього я не продумала. Що ж зробити? Якось відволікти? Я не виходила з тіні, але охоронець почув звук.

• Хто там? – спитав він, піднявши свій меч.

Я боялася вийти з тіні, стояла мов вкопана. Воїн стояв дуже близько до камери, до мене далеко, тож я вийшла на світло. В’язень зреагував швидко – просунув руки крізь решітку камери, вдарив об неї охоронця. Той впав без тями.

• Що ти тут робиш? – спитав полонений.
• Хочу врятувати тебе.
• Навіщо це тобі? Проблем немає?
• Навіть більше, ніж можна уявити. Мені потрібна твоя допомога.
• Виберемося звідси, тоді розповіси. У нього має бути ключ.

Він указав на непритомного охоронця, я запитала:

• Що з ним?
• Непритомний. Не помре, не бійся.

Я знайшла ключ, і відчинила камеру. З тюремної вежі ми вийшли не заміченими, і без пригод.

• Як тебе звуть?
• Аим. А тебе?
• Сеічі. Тепер розповідай – що в тебе такого сталося, що просиш допомоги у вбивці?
• У ніч ритуалу я перетворилась на кіцуне. Це бачили люди. Тепер мене шукають. Але я не відьма!
• І що ти хочеш від мене, не відьма?
• Я хочу потрапити до школи, поговорити з матінкою Суми, наставницею Бао, все пояснити.
• З глузду з’їхала? Тобі тікати треба. І як можна далі звідси.
• Спочатку я потраплю в школу! З тобою чи без, але потраплю.
• Схоже, що сама не змогла цього зробити, красуне.
• Ти допоможеш?
• Та якщо доведеться тікати, не перечитимеш мені.
• Авжеж.

Ми вирішили перечекати до ранку. Саме на ранок його і спохватились. Тепер охорона блукала містом, шукаючи не лише мене, а й Сеічі. Він добре це подумав. Та до школи ми все ж пішли. Сеічі залишився охороняти вхід. Як тільки з’явиться поблизу воїн – ми тікатимемо. Я ж зайшла всередину. На вході висіла біла стрічка. Хтось помер? Чи вони мене вважають мертвою? В школі було пусто. Ні гейш, ні майко, нікого… Я зайшла в кімнату наставниці. Вона лежала, накрита білим полотном. Отже, це вона померла…

• Ні… - ледве втримуючи сльози промовила я.
• На жаль, так, Аим.