4. Ефект присутності

Герман офіційно почав ненавидіти четверги.

Не абстрактно. Не метафорично.

По-справжньому.

Бо четвер тепер означав рівно три години спільної роботи з Еліною Барретт — три години контрольованого хаосу, після яких його нервова система почувалася так, ніби по ній пройшлися наждачним папером.

І найстрашніше було навіть не в тому, що Еліна постійно говорила.

А в тому, що вона примудрялася заповнювати собою весь простір навколо.

Фізично.

Емоційно.

Катастрофічно.

Щойно вона з’являлася в бібліотеці чи коворкінгу, його ідеально організоване робоче місце переставало належати йому. Уже за десять хвилин після початку роботи акуратний сріблястий ноутбук Германа самотньо тулився десь на краю столу, оточений її речами.

Три види блисків для губ.

Яскраві флаєри студентської ради.

Недопитий лавандовий раф.

Різнокольорові стікери.

Якісь заколки.

Зарядка для телефона, яку вона вічно забувала змотувати.

І незмінний солодкий запах ванілі, кави й чогось квіткового, що вперто в’їдався в повітря довкола неї.

— Прибери це, — Герман із виразом майже фізичного страждання відсунув олівцем яскраво-рожевий тюбик блиску для губ. — Це робоча зона, а не косметичний столик.

— Господи, Вайсе, — Еліна навіть не підняла голови від ноутбука, — губи сохнуть від кондиціонерів. Це буквально медичний факт.

Вона швидко друкувала щось у презентації, злегка прикусивши нижню губу від зосередженості.

— До речі, я переробила четвертий слайд. Подивися. По-моєму, виглядає секси.

Герман повільно заплющив очі.

Дуже повільно.

— Еліно… — він потер перенісся під окулярами, — ми аналізуємо волатильність ринку праці в секторі малого бізнесу. Це не може бути «секси».

— Ще і як може.

Вона розвернула до нього екран ноутбука.

І, на його глибочезне роздратування, слайд справді виглядав добре.

Замість нудних таблиць Еліна зробила мінімалістичну інфографіку: плавні лінії графіків, кольорові акценти, акуратні анімації. Навіть коефіцієнти кореляції, які Герман вважав виключно функціональною частиною аналізу, тепер виглядали… візуально привабливо.

Це було неправильно.

Наука не повинна виглядати красиво.

Наука має бути точною.

— Якщо презентація нудна, професор Сільвер засне на третій хвилині, — незворушно продовжила Еліна. — А так — бум. Динаміка. Акценти. Люди люблять очима, Германе. Навіть професори економіки.

— Ми не продаємо новий айфон.

— Ні, ми продаємо ідею.

Вона тицьнула пальцем у діаграму.

За останні тижні їхній проєкт несподівано виріс у щось значно масштабніше, ніж звичайна курсова робота. Вони вже не просто аналізували сухі показники зайнятості студентів.

Тепер модель включала:

— рівень фінансової нестабільності серед молодих працівників;

— вплив навчального навантаження на продуктивність;

— зв’язок між емоційним вигоранням і плинністю кадрів;

— статистику звільнень і відрахувань серед студентів, які поєднували роботу й навчання.

Герман створив складну багатошарову систему прогнозування, використовуючи регресійний аналіз і поведінкові коефіцієнти.

Еліна ж робила те, чого він ніколи не вмів.

Вона перетворювала цифри на історію.

— Подивися сюди, — вона швидко перегорнула слайди. — Ось тут, де ми показуємо зростання звільнень серед студентів наприкінці семестру… треба додати реальні цитати з опитувань.

— Емоційна маніпуляція.

— Людський контекст.

— Статистика має бути об’єктивною.

— А люди — ні.

Вона усміхнулася так легко, ніби суперечки з ним приносили їй задоволення.

І це дратувало Германа найбільше.

Бо з кожним новим обговоренням він починав розуміти одну неприємну річ:

Еліна була розумною.

Не «милою активісткою», не «харизматичною дівчиною зі студради».

По-справжньому розумною.

Вона помічала слабкі місця в його моделях швидше за багатьох студентів математичного факультету. Бачила закономірності там, де він бачив лише масиви даних. І, що найгірше, змушувала його самого дивитися на проєкт ширше.

Вона ламала його систему.

Методично.

Упевнено.

З усмішкою.

Герман глибоко вдихнув через ніс.

Метод «дорахувати до десяти» більше не працював.

Її браслети тихо дзвеніли щоразу, коли вона рухала рукою.

Вона наспівувала собі під ніс якусь нав’язливу поппісню, поки читала результати опитувань.

Постійно крутилася на стільці.

Стукала нігтями по столу.

І ставила забагато запитань.

Але найгірше було інше.

Еліна без дозволу почала проникати в його життя.

Повільно.

Майже непомітно.

У понеділок вона побачила, як він знову їсть свій огидно прісний сендвіч з індичкою з автомата.

У вівторок перед ним уже стояв контейнер із домашньою пастою.

— Я не просив, — похмуро сказав Герман.

— Зате твій шлунок просив.

— Еліно.

— Якщо ти впадеш у голодний непритомний стан під час захисту, мені знизять бал за командну роботу. Тож їж.

Він збирався відмовитися.

Справді збирався.

Але потім відкрив контейнер.

І все стало тільки гірше.

Бо паста виявилася неймовірно смачною.

Теплою.

З часником, вершковим соусом і пармезаном.

Домашньою.

Справжньою.

Герман їв мовчки, відчуваючи майже абсурдне роздратування від того, наскільки йому це сподобалося.

Вона розхитувала його оборону крок за кроком.

Без дозволу.

Використовуючи їхній проєкт як офіційну перепустку крізь його кордони.

І найстрашніше — він почав звикати.

Протверезіння прийшло у вівторок.

Коли Еліна не прийшла.

Вони домовилися зустрітися в коворкінгу о четвертій.

Герман з’явився о 3:55.

Як завжди.

Розклав матеріали.

Відкрив ноутбук.

Підготував оновлені графіки за моделлю емоційного вигорання серед студентів, які працюють.

Налаштувався на звичні суперечки.