1. Закон збереження енергії

Герман

Герман Вайс любив тишу так, як дехто любить музику, гамір вечірок чи нескінченні нічні розмови. Для нього тиша ніколи не була порожнечею — навпаки, здавалася єдиним по-справжньому чесним станом світу. У час, коли кожен намагався перекричати іншого, довести власну значущість, залишити слід бодай у чиїйсь стрічці соцмереж, тиша ставала рідкістю. Майже розкішшю. І Герман беріг її з болісною уважністю.

Його життя давно перетворилося на бездоганно налагоджений алгоритм. Мінімум хаосу. Мінімум людей. Мінімум несподіванок.

Щоранку він приходив до університету рівно за десять хвилин до початку першої лекції — не за дев’ять і не за одинадцять. Цього часу вистачало, аби спокійно пройти коридорами, поки натовп студентів ще не встиг наповнити сходи й холи шумом голосів. Він завжди сідав за одну й ту саму парту — третю біля вікна. Герман навіть колись вивів для себе майже математичну формулу ідеального місця в аудиторії: достатньо близько до дошки, щоб без напруги бачити кожен запис професора, і водночас достатньо далеко від викладача, аби не вступати в непотрібний зоровий контакт.

Після занять він зникав із кампусу так само швидко, як розчиняється дим після відчиненого вікна. Жодних посиденьок у кав’ярнях. Жодних студентських заходів. Жодних розмов «просто тому, що так заведено».

Соціальні взаємодії Герман сприймав як украй неефективну термодинамічну систему. Колосальні витрати енергії. Нульовий коефіцієнт корисної дії. Люди надто багато говорили, надто рідко думали й майже завжди очікували від тебе емоційної залученості, на яку в нього не було ані бажання, ані внутрішнього ресурсу.

Коледж у Новій Англії, куди він вступив на факультет прикладної математики, здавався йому ідеальним місцем для існування. Старі цегляні корпуси, холодний вітер із узбережжя, вічні хмари над Бостоном і студенти, надто зайняті власними амбіціями, щоб лізти одне одному в душу. Тут можна було розчинитися серед формул, лекцій і бібліотечного пилу.

До сьогоднішнього дня.

— Отже, розподіл на семестрові проєкти буде парним, — професор Сільвер звичним рухом опустив окуляри на кінчик носа й пробігся поглядом по списку прізвищ. — Самостійні заміни заборонені. Мета завдання — навчити вас працювати в команді.

Аудиторією прокотився невдоволений гул.

— Сміт і Вокер... Ґрін і Лопес...

Герман майже не слухав. Він сидів, трохи зсутулившись над блокнотом, і плавно виводив олівцем ланцюг інтегралів. Його це не хвилювало. Напарник — лише технічна формальність. Головне, щоб людина не заважала працювати й вчасно надіслала свою частину презентації.

— ...Герман Вайс і Еліна Барретт.

Олівець у його пальцях завмер.

Тиша всередині голови тріснула.

Хтось на сусідньому ряду тихо присвиснув.

Герман повільно підвів голову. Дуже повільно, ніби вже заздалегідь підозрював, що побачить щось неприємне.

На четвертому ряду сиділа Еліна Барретт.

Довкола неї, як завжди, зібралася ціла маленька орбіта людей — дві дівчини зі студради, якийсь хлопець із футбольної команди й ще кілька студентів, що сміялися з її чергової історії. Навіть сіре осіннє світло з високих вікон ніби ставало теплішим поруч із нею.

Еліна сміялася, трохи закинувши голову назад. Каштанові кучері спадали на плечі м’якими хвилями, а на щоках на мить з’явилися ямочки. Вона виглядала так, ніби народилася не для похмурого бостонського кампусу, а для рекламних буклетів про «найкращі роки вашого життя».

І, по суті, так воно й було.

Еліна Барретт була живим утіленням слова «активність». Президентка студентської ради. Організаторка благодійних ярмарків і спортивних заходів. Дівчина, яка примудрялася одночасно вести три проєкти, пам’ятати дні народження половини кампусу й при цьому залишатися щиро усміхненою. Її фотографія красувалася на головній сторінці університетського сайту поруч із гаслом про «нове покоління лідерів».

Повна протилежність Германа.

Ніби відчувши чужий погляд, Еліна обернулася.

Їхні очі зустрілися.

Її — теплі, карі, живі.

Його — холодні, уважні, сховані за темним чубом і скельцями окулярів.

Більшість людей під таким поглядом відводили очі майже одразу. У Германі було щось некомфортне — надто спокійне, надто відсторонене. Але Еліна лише широко усміхнулася, ніби зустріла старого знайомого, і привітно помахала йому рукою через аудиторію.

Герман нічого не відповів.

Він мовчки відвернувся назад до дошки, відчуваючи, як десь глибоко всередині починає повільно розростатися тупе роздратування.

Його ідеально прорахований семестр щойно почав стрімко розвалюватися.

Вона перехопила його вже біля виходу з кампусу.

На той момент осінній дощ остаточно перетворився на справжню зливу. Вітер жбурляв холодні краплі в обличчя перехожим, бруківка блищала мокрим темним склом, а студенти поспіхом ховалися під козирками будівель.

Герман, як завжди, був підготовлений. Він розкрив свою величезну чорну парасолю — таку ж похмуру й лаконічну, як майже всі речі в його гардеробі, — і вже збирався рушити в бік гуртожитків, коли перед ним раптом виник яскраво-жовтий силует.

Еліна.

На ній був дощовик кольору осіннього сонця, у руках — стаканчик кави й оберемок якихось плакатів, які вона дивом примудрялася не впустити в калюжі.

— Привіт, напарнику! — дзвінко видихнула вона, прибираючи з обличчя мокре пасмо волосся. — Ледве тебе наздогнала. Ти ходиш так, ніби за тобою женуться колектори.

— Я просто ціную свій час, — сухо відповів Герман і спробував обійти її.

Але Еліна тут же ступила вбік, знову перегороджуючи йому дорогу з такою природністю, ніби вони були знайомі багато років.

Від неї пахло ванільним лате, мокрим листям і чимось дивовижно теплим.

Від Германа — старими книжками, холодним повітрям і м’ятною жуйкою.

Контраст був майже абсурдним.

— Нам треба обговорити проєкт зі статистики, — продовжила вона так, ніби не помічала його роздратування. — У мене є класна ідея. Можна взяти дані відвідуваності спортивних секцій, порівняти їх з академічною успішністю і...