5 ГЛАВА

Вранці повітря в залі було таким же, як завжди,— пахло підсмаженим житнім хлібом, гарячою кавою та… легким страхом. Це останнє пахло лише для мене. Бо Альвін сьогодні нікуди не поспішав. Він був вдома. Увесь день. Повний, важкий, непорушний день. І хоч він сидів за столом так спокійно, ніби не пригадував учорашньої розмови, мені здавалося — його тиша була гостріша за ніж. 

Кожного ранку я бачу одну й ту саму картину, як Альвін сидить за столом так, ніби був частиною інтер’єру: нерухомий, зосереджений, занурений у свою газету по самі вуха. Вже який ранок ми снідаємо, обідаємо і вечеряємо спільно за цим столом, та на мій подив, я вже починаю звикати до цієї буденності, зокрема і до самого Альвіна. 

Сонце світило йому просто на скроню, але схоже, що це йому зовсім не заважало. Кавова пара піднімалася від чашки, проте й на неї він не звертав уваги. Таке враження, що газета була цікавішою за все живе у цьому будинку, включно зі мною.

— «Чудово, — подумала я. — Мене можна замінити замість вазону і поливати раз на тиждень, він навіть не помітить різниці.»

Я повільно рушила до столу, сподіваючись хоч якогось людського жесту, але він так і не відвів очей від газетної сторінки. Лише тоді, коли я майже торкнулася столу пальцями, він нарешті ворухнувся.

Газета склалася з точністю військового рапорту — рівно, строго, без жодного зайвого шуму.

Він підвівся.

— Доброго ранку, — промовив він стримано. 

Я помітила, як він непомітно глянув на мене збоку — на мить, мов перевіряючи, чи я побачила цю зміну поведінки. Чи оцінила.

А я — оцінила. Ще й як.

Він підійшов до мого стільця і легким рухом висунув його.

Нещодавній випадок ще висів між нами, як павутинка: тоненька, але відчутна. Тоді він назвав себе джентльменом, але забув про найпростіший жест ввічливості — допомогти мені сісти. Я ж, не втримавшись, акуратно підколола його за це. І тепер… тепер він поводився, ніби намагався довести сам собі, що він таки джентльмен. 

— Прошу, — сказав він.

Тон рівний. Жест — точний.

Я сіла.

— Дякую, — відповіла я.

А він легенько кивнув, поволі повертаючись на своє місце. І хоча знову розгорнув газету, я помітила, як куточки його губ ледь-ледь піднялися, ніби він кілька разів перед тим репетирував цей момент подумки. Він здав цей іспит.

Я мимоволі також посміхнулась. Що ж, він інколи буває і приємним. 

— Як вам… спиться тут? — тихо запитав він, зробивши легку паузу перед останнім словом, ніби перевіряючи, чи коректно сформулював думку. — У цій кімнаті. В домі. Чи… все вам підходить?

  Його запитання завжди трохи збивають мене з пантелику, ніби вони мають два значення, а маю обрати вірне. І я ніяк не можу зрозуміти, чого саме він хоче почути, тому боюся відповісти невдало. А його стримана, аристократична манера говорити взагалі здається мені такою незвичною, що я почуваюся поруч із ним невпевнено. 

— Так я… добре спала, — несміливо мовила я.

— Чудово, — сказав він і занурив ніж у масло.

— Сьогодні, — почав він, ніби продовжуючи думку, що давно висіла між нами, — у мене будуть справи поза домом. Повернуся пізніше.

— Тоді коли ми продовжимо розмову стосовно весілля? 

— Пізніше.

Він так ретельно вдавав, що вчора нічого не було, наче щодня одружувався з незнайомками й робив собі бутерброд для церемонії. Наче наший шлюб — це просто пункт у списку:

1. Купити сірники.

2. Підписати документи.

3. Одружитися на випадковій жінці.

— І ще, — додав він, піднявши на мене погляд, — кравчиня написала. Вона приїде не завтра, а сьогодні. Знімати ваші мірки. Повсякденні, святкові… і весільні.

Весільні.

Це слово опустилося на стіл важче за тарілку, вщерть наповненою їжею.

— А… — я вчепилася в перше, що могло відволікти мене від паніки. — Яке прізвище мені називати? Адже я ще… ну… не Нойманн. І я ж, типу, британка, тож… чи не буде вірніше називатися Карен — замість Карін? 

— Мені байдуже, — відмахнувся він, але таки додав, можливо, щоб хоч трохи помʼякшити свої слова. — Але маєте слушність. Британське імʼя та прізвище буде доречнішим. 

— Тоді яке прізвище обрати?

— Це лише на тиждень — тож обирайте будь-яке. — Кинув він недбало, знову відводячи розмову убік. 

Здавалося, лише я одна переймалася тим, щоб наша легенда звучала настільки переконливо, аби ми не потонули вже на першому ж бенкеті, коли чиєсь одне невинне запитання викличе підозру.

Я відчула, наче мені подарували кошик фальшивих яблук і сказали вибрати найкрасивіше. 

— Тоді… я буду Роуз — як квітка, — вирішила я.

Він ледь помітно посміхнувся кутиком губ.

— Маєте добрий смак до вигаданих імен та прізвищ.