4 ГЛАВА

12 листопада 9:15

Схоже я заснула прямо на підлозі. Коли прокинулася, то я була там само — біля вікна, де сиділа вчора. Всередині була якась незрозуміла порожнеча. Я сподівалась на теплу воду занадто сильно та вона не виправдала мої очікування — я так і продовжувала відчувати себе мертвою, хоча моє серце все ще билося. Зі мною щось сталось — я втратила жагу до життя чи щось типу того — це нагадувало депресію та мені ні до кого звернутися за допомогою. А я вже відчуваю, як згасаю. Я — свічка, що згоріла до самого ґнота. Я — розбита ваза. Я — книга з вирваними сторінками. Я більше нічого не значу. 

Хтось тихо постукав у мої двері. Я не хотіла відповідати, не хотіла виходити з кімнати, не хотіла вдягатися і дивитися у своє відображення, я не хотіла абсолютно нічого. Та стукіт не припинявся і я таки подала голос, не впізнаючи його через охриплість:

— Так…

— Пані, Герр (14) Нойманн кличе вас і… — Почала було Фрай Фрай та зупинилась помітивши мій стан.

(14) (Перекл. з німецької) Herr — німецьке звернення до чоловіка — «пан», «пане», «господин».

Вона як справжня бабуся швидко перетнула кімнату і оглянула моє лице, погладила мене по спині та почала підводити на ноги.

— Ох, моя ж ти бідолашка. Вставай, люба, тобі треба поїсти. Не можна голодувати і ниряти з головою у свій біль. Ти повинна жити далі. Ти повинна це робити для своєї доньки. — Вона замовкла не помітивши від мене ніякої реакції, мабуть тому вирішила усе брати в свої руки. — Давай я тобі допоможу. 

Я не мала в собі сили ні заперичити, ні погодитися — просто дозволила їй робити те, що вона бажала. Чужі руки вдягнули мене, розчесали волосся, уклали пасмо за пасмом. А я стояла незворушно, мов порожня оболонка й, коли все закінчилось, просто рушила до зали, лишаючись вчорашньою примарою.

Сніданок стояв на столі. Альвін, як завжди, сидів на своєму місці. Я сіла поруч, там, де завжди сервірували посуд для мене — по його ліву руку. В домі панувала тиша, немов усі слова згорнулися й сховались за стінами. 

Фрау Фрай підійшла до Альвіна і звернулась до нього:

— Потрібно викликати лікаря. 

Між ними промайнув якийсь холод, ніби у них було щось невимовлене, щось, про що я не знала. Я і не могла знати, бо загубилась сама в собі. Та, все ж, я помічала, як Альвін опускає очі, щоб не дивитися старенькій в обличчя, а та, в свою чергу, навпаки дивилася на нього з неприхованою зневагою та невдоволенням, мов учитель на свого учня, який викрав у нього указку і цією поведінкою розчарував його. 

— Я вже викликав. — Відповів Альвін та знову відвернув свій погляд, поглянувши на мене. 

— Гаразд. — Ніби виплюнула Фрау Фрай свою відповідь і залишила нас сам на сам.

Він спостерігав за мною швидкими нетривалими поглядами, ніби бажаючи щось сказати, та так і не наважувався.

Кава тремтіла в чашці, а хліб здавався прісним. Я заглянула у майже порожню металеву тацю, що стояла поруч мене, і побачила своє відображення. Там була ніби не я. Чужа, незнайома, зломлена жінка, із синцем на півлиця. Я швидко відвернулась та відвинула від себе тацю, намагаючись більше не дивитися на ту незнайомку. Я втонула. Біль взяла весь контроль. Тепер вона керувала мною. Минула ніч убила мене та не повністю, лише встромила голки у різні куточки мого тіла. В моє серце та туди, де торкалися вони…

Я більше не могла їсти, вже нічого не лізло у горло. Я опустила очі і почала слухати своє дихання, а у вилицях пульсував стукіт мого серця. Єдине нагадування того, що я таки жива. 

Все, що хотілося мені у цей момент — це сховатися в кімнаті і забути все, відколи я потрапила сюди.

— Вибачте… Я піду. Не добре себе почуваю… — Ледь чутно повідомила я.

Вперше у житті я не згадувала за свою доньку так довго, і як би це огидно не звучало — я й не хотіла згадувати її.

По кімнаті блукав холод, що пронизував до самих кісток. Хтось відчинив настіж вікно та забув зачинити його. Я ліниво підійшла до нього, визирнула назовні і затримала погляд на садові, який мав такий же жалюгідний вигляд, як і я: пустий та безжиттєвий. Вітер колихав кіньчики дерев, змушуючи їх танцювати під його особисту музику, а вони слухались його, мов раби свого господаря. Голос в моїй голові шепотів мені:

— «Ти тепер теж полонянка, замкнена у в’язниці і не матимеш змоги звільнитися від цих кайданів. Маленька, бідолашна дівчинка втрапила в халепу. Я знаю як допомогти тобі. Покінчимо з цим, раз і назавжди.»

Я здригнулася, зрозумівши, що нахилилась надто низько, тому швидко відскочила зачинивши вікно. 

Цей голос насміхався з мене, зводячи мене з розуму і примушуючи до загибелі. Мені не хотілося його слухати. Я була певна, що можу сховатися від нього. Та де? Навіть під ковдрою у ліжку, із заплющеними очима та закритими вухами — він знайшов мене. Він промовляв свої слова раз за разом, аж доки хтось не постукав у двері і не прогнав його. 

Я визирнула: на порозі стояли Альвін та невідомий мені чоловік із маленькою потріпаною валізкою. За їхніми плечима сховалась старенька, бо була занадто нижча за цих кремезних чоловіків і щось невдоволено бубоніла.

— Це лікар Адлер. — Повідомив мені Альвін, увійшовши в кімнату першим. — Він огляне тебе.