1 ГЛАВА

9 листопада,12:28

— Мам, чому ти так довго?! У нас залишилося півгодини до відправлення! — крикнула я, дивлячись на сходи, що вели на другий поверх будинку моїх батьків, і відчула, що звернулась ніби в порожнечу, бо мама так і не відповіла. — Тату, ми так запізнимося на автобус. Що вона там робить?

Тато сходив вниз по сходах і тягнув у руках дві середні, на вигляд тяжкі, валізки. Він був одягнений у коричневі штани та світлу рубашку у дрібний квадрат, і я вже знала та бачила по виразу його обличчя, що одяг підбирала йому мама і вже встигла зіпсувати йому настрій.

— Вона шукає свої сонячні окуляри, — тяжко зітхаючи відповів він і ледь помітно закотив очі.

— Їй треба було підготуватися раніше, а то все як завжди. Ми ніколи не можемо виїхати вчасно.

Він мовчки звів плечима і потягнув валізки до автівки, що була припаркована біля будинку. 

— Ну, нарешті! — Видихнула я і емоційно звела руки догори, коли побачила жіночу постать на сходах. — Єво, йди сюди! Ми вже їдемо!

Маленька кучерява світловолоса дівчинка вибігла із залу яскраво посміхаючись, і вже на півдорозі готувалась до того, що обійме свою маму. Тож, щоб зловити її в обійми, мені довелося присісти.

— Ну як, донечко, готова до подорожі? 

Вона щось пролепетіла своєю дитячою мовою і знову посміхнулася мені.

Сівши у машину мама ненароком згадала за квитки і в паніці повернулася назад. 

— О, Господи, ми забули квитки!

Я в цей момент сиділа на задньому сидінні і застібала паски безпеки автокрісла, в якому сиділа Єва.

— Ні, я їх взяла, не хвилюйся, — спокійним голосом відповіла я, навіть не глянувши у її сторону.

— А печиво для Єви, що лежало на столі?

— Також.

— Тоді поїхали, — видихнула вона і нарешті розслабилася, відкинувшись на своє сидіння.

***

Великий білий автобус з величезним написом «Vista Voyages» — назвою туристичного агентства — м’яко котився дорогою, ритмічно похитуючись на поворотах. Водій — середнього віку, з коротким сивим волоссям та з доброю посмішкою невгамовно розповідав дурнуваті жарти, а потім сам же завзято сміявся з них. Одним словом — кумедний, бо ж жарти дійсно усіх смішили. Я помітила, як впевнено він тримав кермо і чітко обертав його на поворотах, тому взагалі не контролювала процес його вождіння, хоча зазвичай я завжди це роблю, до прикладу, коли сідаю у таксі. Отже, я всеціло йому довірилася і повністю поглинулась у поїздку.  Він раз по раз кидав короткий погляд у дзеркало заднього виду, перевіряючи, чи все гаразд у пасажирів. На деяких зупинках кілька людей підходили до нього з питаннями: «Коли прибудемо до наступної заправки?», «Чи можемо зробити коротку перерву?». Він відповідав короткими, але дружніми репліками, усміхаючись і повертаючись назад до дороги. 

Я сиділа за кілька сидінь від водія, позаду були батьки, можливо це і безглуздо, але я мала надію, що нас ніхто не буде турбувати, поки моя донька буде спати. Я вклала її біляву голівку собі на коліна і повністю занурилась у солодку мить: ніжно гладила її щічку, ледь торкаючись пальцями; легкими рухами прибирала золотисті кучері з її обличчя й спостерігала, як вона мирно спить, довіряючи мені охороняти її сон. Поки вона спала, її довгі пухнасті чорні вії здавалися ще довшими, особливо на тлі її блідо-рожевих щічок. Пухкі губки були трохи прочинені, і здавалося, що їй сниться щось приємне. Подумавши про це, я мимоволі усміхнулася. Але як же я помилялася, вважавши, що нас ніхто не потурбує…

Одна з пасажирок, що сиділа паралельно мого місця, деякий час мовчки поглядала то на мене, то на мою доньку. Я кілька разів ловила її погляд, який жінка з ніяковістю намагалася сховати. У її карих очах читалася цікавість, яку важко було не помітити, і ось вона нарешті нахилилася, заговоривши зі мною. 

— Дуже гарна дівчинка у вас. Скільки їй?

— Вже два.

— Така доросленька. А як вас звати?

— Катерина, — удавано посміхнувшись, промовила я, намагаючись не здаватися своїй співрозмовниці невихованою.

— А вашу доньку? — Продовжувала цікавитися вона.

— Єва.

— Яке цікаве ім’я, — здивовано відповіла вона своїм хриплуватим голосом. — А чому не назвали звичним ім’ям? Вікторією, Марією чи Анною, — все причитала вона. — Ох! У садочку будуть дражнити!

— А мені подобається, — лише відповіла я, звернувши увагу на те, як посмішка сходить з лиця жінки.

Я думала, що на цьому опитування закінчиться, але вона все ніяк не могла приховати свого захоплення моєю донькою, тому далі продовжувала все щебетати про неї: про те, яка вона гарненька, яке в неї миле личко, красиві й довгі вії, милі й пухкі губки, і все не могла вгамуватися зі своїми запитаннями. А я вже чекала коли це все закінчиться. 

— Їдете до родичів чи на відпочинок?

— На відпочинок.

— О, і ми з Любонькою теж! — Вперше вона щось промовила про себе чи то більше про свою сусідку, як я зрозуміла, і знову видала нове питання. — А де її тато? Він разом з вами подорожує? 

І після цього жінка навіть озирнулася, щоб пошукати його, мовляв, можливо, він сидить десь позаду.

— Ми в розлученні, — прямо сказала я і з напусклою посмішкою подивилася їй у вічі. — Ми подорожуємо самі.

— Як же так!? — Здивувалася вона у відповідь і продовжила говорити, перетинаючи всі мої особисті межі, на які я, через свою помилку, дозволила їй увійти. — Ви така молода! Що ж сталося?

— Він мені зрадив. Ще щось хочете почути?

І от, жінка нарешті, зрозуміла, що вчудила, тому і замовкла на хвилинку, а після вона вибачилась і повернулася до своєї сусідки. Вони почали розмовляти про щось своє особисте, тому я відвернулась і намагалася не слухати їх.

— Все добре? — Раптом пролунав низький голос тата, і його рука лягла мені на плече.

— Так, все в порядку, — відмахнулася я.

Можливо, це питання мало б зачепити мене, бо з моменту розлучення пройшло не так вже й багато часу. Всього кілька місяців. Однак я ніколи б не зізналася своїм рідним, що мені складно або боляче. Мені здається, що жалість до себе — це доля слабких.