ПРОЛОГ

Ми вже в’їжджали до міста, коли пролунав зойк жінки. Вона дивилася у вікно, прикриваючи рот долонею і тремтячи від страху. Наступної миті всі пасажири автобуса, ніби за командою, повернулися до своїх вікон і завмерли від жаху, вдивляючись у те, що відкривалося за єдиною скляною перегородкою, яка відділяла їх від зовнішнього світу. 

Я відчувала такий самий страх, як і решта, адже місце, в якому ми опинилися, аж ніяк не можна було назвати світлим містечком. В турагенстві багато чудового розповіли про це місто, але насправді виявилось все зовсім іншим. Бо це був справжній кошмар. У ту мить мені шалено захотілося плакати, бо мій погляд зупинився на мертвому обличчі маленької дитини, яку солдати закидали у воєнну вантажівку мов мішок сміття, але я так і не змогла видушити з себе хоч одну сльозу. Дитячі ніжки в брудних маленьких пошарпаних черевичках похитнулися після приземлення, а під ними лежали ще багато пар ніг — дорослих, у старих чоловічих ботинках та жіночих зношених туфлях. Вони стирчали у різні боки, мов розкидані уламки людських доль, скинутих у кузов автівки, як непотріб. Облич не було видно — лише ноги. Але я розуміла, що та безформна купа в машині — це справжні мертві людські тіла, і до мого горла підступив гіркий клубок нудоти. З моїх очей врешті виступили сльози, які я ледь могла стримати, в горлі запекло, а руки зрадницьки затряслися. Стало дуже страшно. 

Віконні шибки магазинів були розбиті, відкриваючи моєму погляду розкидані всередині речі, та виглядало так, ніби ураган влетів всередину чийогось мирного життя і все зруйнував. На стінах залишилися сліди від куль, а на тротуарі лежали забуті дитячі іграшки, поношене взуття й зім’ятий одяг, поряд із цим всим — темні калюжі дощу. Темні, бо змішалися з чиєюсь кровʼю.  Я не знала, як опанувати себе та і не старалася це зробити, бо жорстока реальність перед моїми очима перемагала. В якийсь момент з'явилося відчуття, що ми стали свідками чогось жахливого, чого ми тепер ніколи не зможемо забути. 

Автобус продовжував котитися по вулиці, а всередині повисла тиша. Чим далі ми їхали, тим гірше нам усім ставало від баченого. Багато тіл, багато солдатів. Безліч думок і запитань, але жодної відповіді. Все здавалося не справжнім, ніби хтось знімав кіно. І мені дуже хотілося в це вірити аби не сприймати весь цей жах. 

— «Господи, це справжнє пекло», — промайнуло в моїй голові. Та тоді я ще не знала, що була абсолютно права.