Розділ 12. Тіні Забутого Храму

   Дорога, що вела від кордону Дикого Лісу вглиб занедбаних земель, більше нагадувала глибокий шрам на тілі землі. Чорний, жирний попіл, який тут не змивали навіть рідкісні, отруйні дощі, глушив кожний крок. Тут панувала інша, мертва тиша.

   Вона не була схожа на затишний спокій лісових хащів, де під опалим листям завжди вирувало приховане життя. Це була тиша склепу, де кожен випадковий звук — шурхіт дрібного камінчика, що зірвався з кручі, чи важке зітхання вітру в розломах базальтових скель — здавався неприродно гучним, майже святотатським.

  Рейвен ішов попереду. Його залізна постать у потемнілих від кіптяви обладунках Збирача здавалася невіддільною частиною цього похмурого пейзажу. Він рухався неквапливо, але з тією особливою, звіриною обережністю, яка притаманна людям, що провели більшу частину життя на межі виживання. Срібний меч, закріплений за його спиною, злегка брязкав на кожному крутому спуску, і цей монотонний металевий звук слугував для Олівії єдиним орієнтиром у сірому мареві туману.

   Дівчина ледь встигала за його широким кроком. Її просте дорожнє плаття було вкрите шаром пилу, а пальці, неприродно білі на тлі чорного каміння, міцно стискали лямку шкіряної сумки з сушеними травами. Її магія — тепле, золотаве світло, що дрімало глибоко всередині — зараз здавалася зовсім крихітною і беззахисною перед обличчям цієї безмежної, холодної пустки. Кожного разу, коли її босий носок (вона так і не змогла звикнути до важких шкіряних чобіт, які Рейвен знайшов для неї в одному з покинутих таборів) торкався холодної землі, вона відчувала глибоку, ниючу тугу цього знівеченого світу. Земля хотіла спати. Вона втомилася від болю.

— Ми майже на місці, — не повертаючи голови, глухо промовив Рейвен. Голос воїна, спотворений залізним забралом шолома, прозвучав немов з-під землі. — Дивись туди, під скельний навіс.

  Олівія зупинилася, важко дихаючи й витираючи піт із чола тильним боком долоні. Вона подивилася в напрямку, куди вказувала закована в лати рука лицаря.

   Там, де базальтове плато різко обривалося, утворюючи глибоку, затягнуту фіолетовим туманом ущелину, височіли величні й водночас моторошні руїни. Це був Забутий Храм — перша точка на їхній смертельній карті, святилище, зведене першими Світлоносними ще в ті часи, коли Елькріш вільно ділився своєю силою зі смертними.

   Храм не був побудований у звичному розумінні цього слова. Здавалося, прадавні будівельники висікли його безпосередньо з тіла гігантської чорної скелі, яка колись виросла з надр землі під час першого гніву богів.

   Величезні обсидіанові колони, що колись тримали над собою високе склепіння, тепер нагадували ребра велетенського чудовиська, занесеного попелом і часом. Багато з них були зламані навпіл; їхні гострі, немов леза бритви, осколки засіли в землі під химерними кутами. Стіни храму, вкриті глибокими тріщинами, все ще зберігали залишки прадавньої величі. На темному, дзеркальному склі обсидіану подекуди проглядалися стерті часом барельєфи: крилаті постаті з мечами, що піднімали над головами палаючі сфери, та гігантські візерунки рун, які колись захищали це місце від будь-якого зла.
Тепер ці руни були мертвими. Їхні глибокі борозни були забиті сірим пилом, а в деяких місцях навмисно спотворені глибокими ударами сокир чи випалені чорною магією Тіні. Храм дихав пусткою і забуттям.

— Це місце... воно таке холодне, — прошепотіла Олівія, мимоволі обхопивши себе руками за плечі.

 — Наче тут зовсім не залишилося повітря. Тільки камінь і чийсь давній гнів.

— Тут був один із найбільших гарнізонів нашого Ордену, — Рейвен підійшов до краю обриву й почав повільно спускатися вузькою, напівзруйнованою стежкою, що вела до головного входу. — Коли Тіньовий Лорд піднявся, монахи не здалися. Вони запечаталися всередині разом із тим, що мали захищати. Тінь не змогла взяти цей храм штурмом. Вона просто отруїла повітря навколо, перетворивши святилище на спільну могилу для всіх, хто був усередині.

   Дівчина обережно рушила за ним. Спуск був небезпечним: обсидіанові сходинки під її ногами були слизькими від вологи й покриті шаром дрібного попелястого пилу. Кожен крок вимагав колосальної концентрації. Один хибний рух — і можна було полетіти вниз, на гострі кам'яні шипи, що стирчали з дна ущелини, наче зуби прадавнього хижака.

   Коли вони нарешті досягли підніжжя храму, Олівія відчула, як тиск навколишнього середовища став майже фізичним. Гігантські обсидіанові ворота, заввишки з три людські зрости, були вибиті всередину. Одна з половинок воріт лежала на підлозі, розколота на три частини, а інша безвільно висіла на іржавій залізній петлі, видаючи при кожному пориві вітру протяжний, скрипучий звук, схожий на стогін пораненої тварини.

   Вхід у храм зяяв чорною, непроглядною порожнечею. Туман, який на плато здавався фіолетовим, біля порогу ставав густим, майже чорним, і повільно перетікав через пороги, наче жива, лінива істота.

     Рейвен зупинився перед розбитими воротами. Його права рука повільно лягла на руків'я срібного меча. Він закрив забрало шолома, і крізь вузьку бійницю Олівія побачила, як його сірі очі миттєво втратили будь-яке земне тепло, ставши холодними, наче крига.

— Позаду мене, — коротко кинув він. — Твої руки мають бути вільними для магії, але не випускай моє плече. Якщо я скажу бігти — біжи без оглядки назад до ущелини. Тобі все зрозуміло, травнице?

— Так, — тихо, але впевнено відповіла вона.

Вона підійшла ближче й обережно вхопилася пальцями за холодну, шорстку сталь його лівого наплічника. Її долоня миттєво відчула вібрацію його тіла — Рейвен був напружений, як натягнута тятива гігантського арбалета. Кожен його м'яз був готовий до бою.

Вони переступили поріг.

Всередині храму панувала абсолютна темрява. М'яке світло, що пробивалося крізь проломи в склепінні, згасало вже за кілька кроків, не в силах розсіяти цей густий, застояний морок. Повітря тут було важким, сухим і пахло чимось старим, пильним і залізистим — запахом крові, яка висохла сотні років тому.