Розділ 50 Епілог.

     Світло звичайних днів
Минуло чотири місяці з того ранку, коли над Чорною Горою зійшло перше справжнє сонце.
Світ змінювався з такою стрімкістю, наче намагався надолужити всі ті п’ятдесят років, які він провів у холодному заціпенінні під саваном із попелу. Повітря більше не пахло іржею та згаслим вогнищем; тепер воно було чистим, глибоким і повним нових, забутих запахів. Навесні земля вибухнула таким буйством зелені й квітів, що здавалося, ніби кожна травинка поспішала викупатися в теплих сонячних .

Там, де колись пролягало похмуре, німе прикордоння — сіра смуга випаленої землі, що розділяла Дикий Ліс та руїни старих королівств — тепер кипіло життя.

Люди поверталися. Вони виходили з глибоких підземель Ост-Гейвена, спускалися з гірських притулків та безпечних скелястих ущелин. По всьому краю розносився затишний, мирний стукіт сокир та гуркіт будівельного каменя. Понівечені війною міста відбудовувалися знову. Замість важких оборонних стін із вузькими бійницями люди зводили просторі, світлі будинки з великими вікнами, які більше не було потреби закривати важкими залізними віконницями на ніч.

   Колишній Орден Світлоносних припинив своє існування. Його іржаві догми й криваві пророцтва про самопожертву змило золотою хвилею очищення. Ті нечисленні лицарі та мисливці, які вижили, зняли свої важкі кіраси й взялися за плуги та теслярські інструменти. Вони вчилися жити наново — не чекаючи нападу з темряви, а просто обробляючи землю під мирним небом.
У Мертвому Розломі, де колись стояла зловісна Цитадель, тепер зеленіли тераси дикого винограду. Сама Чорна Гора більше не здавалася гігантським гніздом зла — її обсидіанові схили м'яко виблискували на сонці, а згаслий кратер заповнився чистою джерельною водою, перетворившись на глибоке гірське озеро.
Там, де закінчувався Дикий Ліс і починалися безкраї квітучі луки, на невеликому пагорбі стояв затишний дерев'яний будинок.

Його склали з пахучих соснових колод лише два місяці тому. Навколо будинку не було високих парканів чи захисних ровів — лише низька тичка, плетена з верболозу, вздовж якої вже вилися рожеві мальви та запашний горошок. Велика тераса виходила на схід, щоб щоранку зустрічати перші промені сонця.

На підвіконнях просторої кухні сушилися акуратні пучки лісових трав: чебрець, м’ята, звіробій і ромашка. Олівія не полишила своєї справи. Вона більше не була Посудиною, приреченою стати паливом для згаслого бога, але вона залишилася травницею. Тепер до її будиночка на пагорбі часто приходили люди з навколишніх хуторів — не з острахом перед «відьмою», а з повагою й теплою вдячністю за її цілющі відвари та мазі.

Сама Олівія стояла на терасі, підставивши обличчя лагідному передвечірньому сонцю.
Її волосся було вільно розпущене, а замість сяючих божественних шат на ній була проста, легка сукня з тонкого льону, прикрашена скромною вишивкою на рукавах. Її шкіра пахла медом і лісом. Тонкі білі візерунки на її руках, які залишилися як згадка про Злиття, більше не пульсували вогнем — вони просто красиво переливалися на сонці, схожі на витончені срібні татуювання. Вона була абсолютно спокійною й щасливою.

Зі сторони лісу почулися важкі, упевнені кроки.
Олівія посміхнулася, навіть не повертаючи голови. Вона впізнала цей крок серед тисячі інших.

  Зі стежки на пагорб піднявся Рейвен. На ньому більше не було похмурих, понівечених обладунків Збирача. Важка залізна кіраса, яка роками тиснула на його плечі й утримувала його серце в залізних лещатах обов'язку, тепер покоїлася в кутку комори як реліквія минулого. Він був одягнений у просту темну сорочку з підкоченими рукавами та міцні шкіряні штани. Через його плече була перекинута в’язка свіжих дров, а в іншій руці він тримав невеликий кошик із лісовою суницею.

  Його сірі очі, колись холодні й порожні, тепер світилися тихим, глибоким теплом. Він дивився на неї так, ніби вона була єдиним сонцем, яке йому коли-небудь було потрібне.

— Люди з Ост-Гейвена передавали тобі вітання, — сказав він, піднімаючись на терасу й акуратно складаючи дрова біля стіни. — І питали, чи не знайдеться в тебе ще тієї мазі від болю в суглобах для старого коваля.

— Звісно знайдеться, — Олівія підійшла до нього, лагідно змахуючи тирсу з його плеча. — Я якраз закінчила свіжу партію.

Рейвен обережно поставив кошик із суницею на стіл і притягнув дівчину до себе. Його великі, сильні руки обняли її за талію з тією неймовірною ніжністю, на яку було здатне лише серце, що пройшло крізь крижане пекло й повернулося назад. Вона довірливо поклала голову на його широкі груди, слухаючи рівний, сильний і гарячий стукіт його серця.

Тук-тук. Тук-тук.

Це був найкращий звук у всьому світі. Звук життя, яке вони вибороли разом.

— Ти знову ходив далеко до лісу? — тихо запитала вона, перебираючи пальцями його темне волосся.

— Хотів знайти для тебе саме ту галявину з чебрецем, про яку ти згадувала вчора, — посміхнувся він, торкаючись губами її маківки. — І знайшов. Завтра підемо туди разом.

   Він більше не був збирачем осколків. Його довга, кривава варта закінчилася на вершині Чорної Гори, залишивши по собі лише свободу. Тепер його руки слугували не для того, щоб тримати срібний меч проти нічних кошмарів, а для того, щоб будувати їхній дім, носити дрова й обіймати свою маленьку травницю.

Сонце повільно сідало за обрій, фарбуючи небо в теплі золотаво-рожеві барви. Цей захід не приносив із собою страху чи тривоги — він обіцяв лише спокійну, прохолодну ніч і новий, ще яскравійший ранок.
Вони стояли на терасі свого дому, міцно тримаючись за руки й дивлячись на безмежний, вільний світ, який розстилався перед ними. Світ, у якому більше не було пророцтв, жертв та вічної ночі. Тільки вони, їхнє затишне притулок на пагорбі й довге, щасливе життя, яке нарешті належало тільки їм.