Розділ 45. Останній удар серця

    Світло, що вирвалося з Останнього Вівтаря, на мить здалося Олівії абсолютним. Це була сліпуча, біло-золота стіна, яка мала б принести порятунок, але крізь цей палаючий купол вона бачила все надто чітко. Її зір, загострений магією Нового Сонця, розрізав простір, вихоплюючи з хаосу битви одну-єдину картину, яка миттєво зупинила кров у її жилах.

  Темний клинок Тіньового Лорда, витканий із чистої порожнечі, не просто опустився. Він пройшов крізь понівечене плече Рейвена, з легкістю розсікаючи залишки міфрілових пластин і глибоко занурюючись у його груди.

  Пролунав жахливий, мокрий звук розірваного металу та плоті.

   Рейвен здригнувся. Його тіло, яке так довго здавалося Олівії непохитною залізною скелею, раптово втратило свою силу й обм’якло в пазурах монстра. Тіньовий Лорд із глухим, презирливим шипінням висмикнув свій темний меч назад.

 Разом із лезом із грудей лицаря вирвався густий потік темної, майже чорної крові, що змішалася з іскрами згасаючого золотого тепла.

Монстр розтиснув пальці, і Рейвен упав.

Він падав повільно, наче підкошена столітня сосна. Його понівечений шолом злетів із голови, котячись по обсидіанових сходах із глухим залізним дзвоном. Воїн упав горілиць на холодну, дзеркальну плиту біля самого підніжжя вівтаря.

    Його бліде обличчя, вкрите кіптявою, пилом і свіжою кров'ю, було повернуте до неба. Сірі очі, які колись лякали її своєю холодною порожнечею, тепер дивилися вгору — туди, де срібний стовп Елькріша намагався розірвати фіолетові хмари. Вони швидко тьмяніли, покриваючись смертельною поволокою.

— РЕЙВЕНЕ! — цей крик не належав Олівії.
Це був дикий, поранений голос самої її душі, який вирвався з грудей і відлунив під базальтовими колонами вівтаря з такою силою, що навіть Тіньовий Лорд мимоволі відступив на крок.

   У цей момент усередині Олівії щось зламалося. Безповоротно і назавжди.

   Це не був страх перед Тіньовим Лордом чи жах перед власною смертю. Це був чистий, концентрований біль втрати, який миттєво перетворився на шалене, руйнівне кохання. Вона зрозуміла, що весь цей світ, усе це згасле небо й стародавні боги не варті жодної краплі тієї крові, яку Рейвен щойно пролив на обсидіан ради неї. Якщо він помре тут, у цій крижаній пустці, то нове сонце світитиме лише над його могилою. І таке сонце їй було не потрібне.
   — Ти... — вона повернула голову до Тіньового Лорда.

  Її голос більше не мав людського звучання. Це був гуркіт обвалу, шипіння розплавленого металу й шелест тисяч палаючих лісів водночас.

   Золота спіраль навколо Серця Елькріша раптово змінила свій напрямок. Замість того, щоб підніматися в небо, вся колосальна енергія, яку Олівія збирала протягом ритуалу, стрімко повернулася в її тіло. Вона ввібрала її всю, без залишку, руйнуючи останні захисні бар’єри своєї смертної оболонки.

   Її шкіра на руках спалахнула й миттєво перетворилася на білий попіл, але під нею не було кісток чи м'язів — там вирувала чиста, палаюча магма Нового Сонця. Її волосся перетворилося на довгі, бурштинові протуберанці, які з шипінням пропалювали базальт навколо неї. Вона піднялася в повітря над вівтарем, і з її очей замість сліз потекли цівки рідкого, киплячого золота.

   Тіньовий Лорд підняв свій темний клинок, відчуваючи, як простір навколо нього починає буквально плавитися від температури, яку випромінювала дівчина.

— Ти знищиш себе, дурна Посудино! — прогримів його голос, але в ньому вперше почулися нотки паніки. — Твоє тіло не витримає такої напруги! Ти згориш до того, як закінчиш злиття!

— Нехай я згорю! — закричала Олівія, широко розводячи руки.
 — Але я заберу твою ніч із собою в попіл!

   Вона кинулася вниз із вівтаря, наче падаюча зірка.

   Це не був контрольований магічний удар. Це була лавина чистого, термічного гніву. Коли вона наблизилася до Тіньового Лорда, температура на плато піднялася до такої межі, що обсидіанові плити під їхніми ногами миттєво перетворилися на кипляче, бурштинове озеро.

    Темний Лорд спробував закритися своїм щитом із порожнечі, але золото Олівії просто проігнорувало його захист. Вона схопила його за обсидіанові плечі своїми палаючими руками. Дотик її пальців випалював глибокі, білі діри в примарному тілі монстра. Морок, із якого він був створений, почав з диким шипінням випаровуватися, перетворюючись на смердючий сірий дим.

— Ні! — верещала Темрява, намагаючись вирватися з її гарячих обіймів. — Цей світ... належить мені!

— Світ належить тим, хто вміє любити! — відповіла Олівія.

   Вона влила всю руйнівну силу свого гніву прямо в центр його чорної корони.

   Пролунав оглушливий удар, схожий на вибух наднової зірки. Сліпучий золотий стовп світла пробив тіло Тіньового Лорда наскрізь, розриваючи його примарні обладунки та розганяючи залишки його темної матерії по всьому плато. Корона з чорних шипів розлетілася на дрібний пил, а сам Володар Безпам'ятства почав повільно розпадатися на тисячі дрібних, згасаючих іскор, які ковтало гаряче повітря вершини.

   Коли вибух ущух, на плато залишилося лише кипляче озеро розплавленого скла, яке швидко застигало під крижаним подихом вітру. Тіньовий Лорд зник, залишивши після себе лише порожнечу .

Олівія повільно опустилася на коліна поруч із Рейвеном.

   Її золоте сяйво почало слабшати, стаючи тьмяним, примарним. Її руки, позбавлені шкіри, тремтіли, коли вона обережно торкнулася його блідої щоки. На її пальцях більше не було тепла — магічний вогонь майже повністю випалив її власну життєву силу під час атаки.

— Рейве... — прошепотіла вона. Її голос знову став голосом маленької, наляканої травниці з Дикого Лісу. — Подивися на мене. Будь ласка. Я знищила його. Його більше немає.

Лицар судомно вдихнув повітря. Його повіки повільно піднялися, і його сірі очі, в яких уже згасали останні іскри життя, зупинилися на її обличчі. На його губах з'явилася слабка, кривава посмішка.