Розділ 44. Ціна кожної секунди

     Кожен вдих Рейвена тепер пахнув залізом і гарячим попелом. Його ліве коліно, вбите в обсидіанову плиту вівтаря силою попереднього удару Тіньового Лорда, заніміло, але він не дозволив собі повалитися на бік. Він знав: якщо він зараз упаде, ця чорна безодня, що височіє над ним, просто переступить його понівечене тіло й одним порухом загасить те тендітне, золоте життя, яке розгорялося за його спиною.

Ззаду, з висоти Останнього Вівтаря, доносився наростаючий, чистий гул Серця Елькріша. Промені срібного й золотого світла вже не просто бігли в небо — вони пульсували, розширюючи коло стабільності. Але Олівія все ще була посередині цього процесу. Її тіло, оповите вогняною спіраллю, повільно втрачало людські обриси, стаючи напівпрозорим силілуетом із чистої енергії.
Їй потрібен був час. Час, якого в них не було.

   Тіньовий Лорд повільно підняв свій дворучний меч із порожнечі для нового удару. Чорний туман навколо його корони закручувався все лютіше, реагуючи на світло, яке кололо його примарні очі.

— Твоє серце б'ється занадто швидко, Збирачу, — пролунав шепіт у голові Рейвена, такий холодний, що від нього паморочилося в очах. — Воно робить три удари там, де має бути лише один. Навіщо продовжувати цей агонізуючий танець? Смерть — це єдиний спокій, на який ти насправді заслужив.

   Рейвен не відповів. Він повільно, долаючи шалений опір власного понівеченого тіла, підвівся з коліна.

   Він знав, що цей бій — самогубство. Звичайна людина, навіть закована в найкращий міфріл Ордену й підсилена магією Нового Сонця, не могла перемогти саму первісну Темряву в прямому зіткненні. Його завданням було не вбити Тіньового Лорда. Його завданням було затримати його. Кожен його замах, кожен прийнятий удар, кожна секунда його власного болю купували для Олівії ще один удар серця на вівтарі.

— Я тримаю сходинки, — хрипко прошепотів він крізь розбиті губи.

   Він зробив крок уперед, виходячи за межі золотого захисного купола. Він сам розірвав зв'язок із рятівним теплом Олівії, повністю віддаючи себе на поталу крижаному вітру вершини.

   Рейвен замахнувся своїм розтрісканим срібним мечем і кинувся на втілення Стародавнього Зла.
Цей випад був божевільним. Він не думав про захист. Він повністю відкрив свої груди, зосередивши всю силу, що залишилася в його правому плечі, в один-єдиний колючий удар.

    Клинок, покритий сіткою чорних тріщин, зі свистом розітнув повітря й увійшов прямо в центр грудей Тіньового Лорда — туди, де під примарними латами клубочився рідкий морок.

Срібло зустрілося з порожнечею.

Замість крику болю Лорд видав низький, вібруючий сміх. Чорний туман у його грудях миттєво обхопив лезо меча Рейвена, починаючи з шипінням випалювати стародавні руни Ордену на металі. Срібний блиск згасав на очах, покриваючись брудною, маслянистою кіптявою.

— Це все? — прошепотіла Темрява.

Важка, пазуриста лапа Лорда, виткана з обсидіанових шипів, різко опустилася на ліве плече воїна. Почувся жахливий тріск — залізна кіраса Збирача розлетілася на шматки, а шипи ворога глибоко увійшли в його плоть, випускаючи з рани не червону кров, а темну, отруєну мороком рідину.

   Рейвен закричав від болю, який миттєво паралізував усю ліву половину його тіла. Але замість того, щоб спробувати відсахнутися, він зробив те, чого Тіньовий Лорд не міг очікувати від смертного.

   Він зробив крок назустріч ворогу, дозволяючи обсидіановим шипам увійти ще глибше в його плече. Цим рухом він буквально прикував себе до монстра. Його права рука, що все ще стискала руків'я меча, різко смикнула зброю вбік, намагаючись розширити рану в тілі божества й випустити назовні якомога більше концентрованої темряви.

— Олівіє! Світи! — закричав він, і з його рота разом із криком вирвався густий потік крові.

З висоти вівтаря Олівія бачила все.

   Кожен удар, який приймав Рейвен, відгукувався в її власному серці фізичним болем. Вона бачила, як темрява повільно пожирає його душу, як чорні вени мороку повзуть по його шиї під розбитим шоломом. Їй хотілося кинути ритуал, кинути це Серце Елькріша й знову створити той нищівний золотий вибух, який стер би все навколо, аби тільки врятувати його.

Нове Сонце всередині неї вимагало саме цього — захистити свого лицаря.

«Ні», — пролунав у її голові його тихий, залізний голос із печери напередодні. — «Якщо ти згориш просто так, моя варта втратить сенс. Світи, травнице. Світи для всього світу».

  Олівія стиснула зуби з такою силою, що на її губах виступила золотава кров. Вона змусила себе відвернутися від його понівеченої постаті й повністю зосередитися на кристалі. Вона влила залишки своєї людської суті в Серце Елькріша.
Золоті руни на її тілі почали лопатися, вивільняючи чисту енергію безпосередньо в повітря. Кожен такий спалах супроводжувався тихим, шиплячим звуком — її шкіра на руках і плечах перетворювалася на легкий, золотистий попіл, відкриваючи світові саму суть Нового Сонця, яке більше не потребувало плоті.

— Ще трохи... — шепотіла вона, відчуваючи, як її дихання стає все коротшим і гарячішим. — Ще кілька секунд, Рейве. Будь ласка.

   Тіньовий Лорд зрозумів її задум. Він відчув, як Серце Елькріша наближається до точки неповернення — моменту, коли злиття іскри й кристала стане незворотним. Його порожні очі запалали шаленою, фіолетовою люттю.

— Дрібне сміття! — прогримів його голос, стрясаючи базальт плато.

   Він схопив Рейвена за горло своєю гігантською правою рукою, піднімаючи його над землею. Залізний нашийник воїна миттєво зім'явся під тиском обсидіанових пальців. Рейвен судомно сичав повітря, намагаючись знайти хоч якусь опору ногами в порожнечі, але його тіло вже майже не слухалося його. Його великий срібний меч вислизнув із пальців і з брязкотом упав на чорне скло вівтаря, остаточно згаснувши й покрившись тріщинами.