Розділ 42. Пробудження згаслого Бога

     Абсолютна, неприродна темрява, що душила схили Чорної Гори, на самій вершині раптово розступилася, утворивши гігантську базальтову чашу. Тут, на плато Останнього Вівтаря, панував мертвий, скляний спокій. Вітер, який щойно вив у розломах Шляху Сліз, тут безсило вщухав, не наважуючись порушити тишу цього прадавнього святилища.

Рейвен обережно опустив Олівію на обсидіанові плити біля першої сходинки вівтарного трикутника. Сам він ледь тримався на ногах. Його ліва рука, обпалена чорним вогнем Малахія, була нерухомою, а з понівеченої залізної рукавиці все ще падали рідкісні, важкі краплі крові, миттєво застигаючи на чорному склі дзеркала. Але його права рука міцно стискала руків’я срібного меча, кінчик якого впирався в камінь, слугуючи єдиною опорою для пораненого велетня.

— Ми на місці, — його голос з-під забрала був ледь чутним хрипом. — Олівіє... це воно.

Дівчина підвелася. Вона більше не відчувала слабкості чи втоми. Енергія Нового Сонця, що вирувала в її жилах, повністю витіснила людську кволість, замінивши її чистим, гарячим відчуттям обов'язку. Вона дивилася на Останній Вівтар, що височів посеред плато.

Три велетенські обсидіанові колони, схожі на закручені роги прадавнього чудовиська, тримали над собою саме небо. У центрі цього трикутника, в оточенні дрібних осколків, які Рейвен розклав у пази під час їхнього першого візиту, висіла відновлена сфера Серця Елькріша. Вона була темною, мов застигла лава, але з кожним кроком Олівії глибоко всередині цього кристала починала розгорятися тонка, золота нитка. Вона пульсувала в унісон із серцем дівчини.

  Олівія повільно піднялася сходами. Обсидіан під її босими ногами більше не здавався крижаним — він дихав прихованим, підземним теплом, готовим вирватися назовні. Вона підійшла до самої сфери. На її гладкій, темній поверхні відбивалося її власне обличчя: золоті руни на щоках і шиї палали так яскраво, що її очі здавалися двома маленькими сонцями.

— Не бійся, — прошепотіла вона, звертаючись чи то до себе, чи то до згаслого бога, чий дух так довго спав у цьому базальтовому полоні. — Я тут. Я повернулася.

   
   Вона повільно підняла руки й поклала долоні на дві протилежні грані сфери.

  У ту ж секунду, коли її шкіра торкнулася холодного кристала, світ навколо них перестав існувати.

   Колосальний електричний розряд, позбавлений звуку, але сповнений чистої кінетичної сили, пройшов крізь тіло Олівії. Її голова різко відкинулася назад, а з горла вирвався тихий, піднесений подих. Золоті руни на її передпліччях спалахнули сліпучим білим світлом, і цей візерунок почав стрімко перетікати з її шкіри безпосередньо на поверхню Серця Елькріша.

  Тріщини на сфері, які раніше здавалися мертвими шрамами минулої війни, почали заповнюватися рідким золотом. Стародавній кристал оживав. Він почав повільно обертатися навколо своєї осі, видаючи низький, вібруючий гул, який змусив здригнутися все плато Чорної Гори.

  — Рейве! — крикнула вона, але її голос уже звучав як хор багатьох голосів. — Воно починається!

   Воїн зробив крок назад, закриваючи обличчя здоровою рукою від раптового спалаху. Він бачив, як навколо вівтаря почало закручуватися золотаве кільце чистої енергії. Воно розширювалося, розсуваючи фіолетові пасма туману й випалюючи залишки темряви в радіусі ста кроків.

   Раптом перший промінь магії Елькріша вирвався з вершини кристала.

   ЄЦе не було звичайне світло. Це був концентрований, сріблясто-білий стовп чистої зоряної енергії, що з оглушливим свистом ударив прямо в брудно-фіолетове склепіння неба. Сила удару була такою великою, що хмари попелу над Чорною Горою почали розкручуватися в гігантську вирву, оголюючи чорну порожнечу космосу.

   Слідом за першим променем з підніжжя трьох обсидіанових колон вирвалися ще три менші, але неймовірно яскраві потоки золотого вогню. Вони переплелися навколо центрального срібного стовпа, утворюючи гігантську палаючу спіраль, яка з'єднувала мертву землю з прадавніми небесами.

   Весь світ навколо змінився.

   Обсидіанове поле біля підніжжя горы, яке щойно було гігантським кладовищем під чорним склом, почало тріскатися й випромінювати м'яке, тепле світло. Тисячі застиглих душ Світлоносних, чиї тіла лежали в глибинах скла, отримали свій останній спокій — їхні примарні срібні силуети повільно піднімалися в повітря, розчиняючись у золотому стовпі енергії, що виходив із вершини. Вони посміхалися. Їхня варта нарешті була закінчена.

   Але для Рейвена битва лише починалася.

  З глибин ущелин, приваблені першим спалахом відродженого бога, почали підніматися справжні чудовиська Тіньового Лорда. Це були не просто мисливці чи найманці в іржавих латах — це були колосальні істоти з чистого праху та згущеного мороку, які спали в надрах землі з моменту згасання Першого Сонця. Вони виповзали на плато, закриваючи свої безликі голови від сліпучого срібного сяйва, але їхня ненависть до світла гнала їх уперед.

— Рейве... тримай... сходинки! — почувся далекий, слабкий голос Олівії з самого центру палаючої спіралі.

  Вона вже не належала цьому світові повністю. Її тіло повільно піднімалося над вівтарем, утримуване лише потоками золотої сили. Вона ставала частиною ритуалу, паливом для нового світанку.

  Рейвен повільно опустив забрало свого шолома. Фіолетове світло ворожих очей відбивалося на його понівечених обладунках, але в його власних сірих очах більше не було сумнівів.

  Він перехопив свій великий срібний меч здоровою правою рукою, стаючи на першій сходинці Останнього Вівтаря. Його ліва рука висіла батогом, але його плечі були розправлені, а постать здавалася такою ж непохитною, як три обсидіанові колони за його спиною.

— Я тримаю, маленька травнице, — тихо промовив він у порожнечу шолома. — Я тримаю.

   Перша хвиля тіней з диким виттям кинулася на вівтар, але срібний клинок останнього Збирача зустрів їх стіною непохитної криці. Ритуал почався, і перші промені магії Елькріша вже писали нову історію на темному небі цього світу.