Частина 5: Світанок Розділ 41. Останній захист темряви

    Перший крок на Шлях Сліз змив останні залишки ілюзії, що Чорна Гора — це просто згаслий вулкан чи шматок мертвого базальту.

  Коли підкований залізом чобіт Рейвена опустився на першу обсидіанову сходинку, гора відповіла глибоким, утробним стогоном, який пройшов крізь підошви, піднявся по кістках і завібрував у самих черепах мандрівників. Це не був фізичний звук — це був ментальний крик розпачу прадавньої землі, яка занадто довго спала в полоні темряви й тепер опиралася кожному натяку на пробудження.

***

   Підйом виявився набагато крутішим, ніж здавалося знизу. Обсидіановий серпантин, затиснутий між гігантськими вертикальними стінами розлому, здіймався вгору під неймовірним кутом. Сходинки, вирубані колись Світлоносними, за п’ятдесят років покрилися товстим шаром крижаного нальоту, змішаного з чорним пилом. Кожен крок вимагав колосального зосередження: один хибний рух — і людина ризикувала зісковзнути в бездонну ущелину, що зяяла ліворуч від них, наче паща гігантського звіра.

   Рейвен ішов попереду, пробиваючи шлях своїм важким срібним мечем. Він використовував клинок як кригоруб, з силою заганяючи його в крижані наслоєння попереду, щоб створити хоч якусь опору для Олівії. Його дихання виривалося з-під залізної заслони шолома густими хмарами білої пари, яка майже миттєво замерзала на металевих гранях його обладунків, перетворюючи його на крижану статую війни.

— Тримайся за мій пояс, — прогримів його голос, деформований залізом і втомою. — Не дивись униз. Дивись тільки на моє праве плече.

    Олівія слухалася беззаперечно. Вона міцно стискала пальцями ремені його важкої портупеї. Її руки, тепер назавжди позбавлені брудних бинтів, світилися м’яким, внутрішнім золотом. Руни на її шкірі пульсували рівно, виділяючи стільки тепла, що лід навколо її зап’ясть тихо танув, стікаючи гарячими краплями на чорний скляний обсидіан. Це тепло було єдиним, що рятувало її від пронизливого, потойбічного холоду, який Чорна Гора видихала назустріч їхньому підйому.

«Цей холод не від вітру», — думала Олівія, намагаючись не слухати монотонний гул у власній голові. — «Це холод світу, який відмовляється боротися. Холод абсолютного нігілізму».

    Чим вище вони піднімалися, тим густішим ставав фіолетовий туман. Але це не була звичайна водяна пара. Це була сама темрява, яка набувала фізичних властивостей. Вона ставала в’язкою, важкою, наче холодне сусло. Вона заповзала в рот, залишаючи присмак іржі та згаслого вогнища, заважала бачити далі власної витягнутої руки й придушувала будь-які звуки. Кроки Рейвена, які раніше гуркотіли по обсидіану наче грім, тепер звучали тихо й приглушено, ніби вони йшли по глибокому, свіжому снігу.

***
Тіньовий Лорд відчув їхнє наближення.

   Він зрозумів, що Посудина більше не боїться власного вогню, а останній Збирач знайшов те, заради чого готовий розірвати залізні пута свого обов’язку. Коли згасле Серце Елькріша на вершині знову завібрувало від резонансу з золотом Олівії, стародавнє зло почало стягувати всі свої сили до Чорної Гори.

  Першими прийшли звуки.

  З ущелин і глибоких печер, що помережали схили гори, почувся сухий, ритмічний тріск. Це був звук тисяч залізних суглобів, які не рухалися п’ятдесят років. Стародавні обладунки загиблих лицарів і мисливців, що лежали під обсидіановим склом біля підніжжя, почали ворушитися. Тіні, що виривалися з вершини, вселялися в порожні шоломи й пробиті кіраси, піднімаючи мерців на нову, останню війну проти світла.

— Вони піднімаються, Рейве... — Олівія зупинилася, дивлячись на дзеркальні стіни розлому.

   Крізь напівпрозоре чорне скло вона бачила, як під ними, наче примарні риби під кригою, рухаються сотні тіней. Вони дряпали камінь зсередини, намагаючись пробити собі вихід на поверхню. Тріщини, схожі на павутину, почали стрімко розповзатися по Шляху Сліз.

— Бігом! — крикнув Рейвен, різко смикаючи її вперед. — Не зупиняйся! Вони ламають скло!
З жахливим, оглушливим тріском обсидіан під їхніми ніжно лопнув. З утворених дір почали вириватися чорні, пазуристі руки, заковані в іржаве срібло. Порожні обладунки Світлоносних, чиї душі давно були випалені мороком, виповзали на сходинки, тримаючи в руках поламані дворучні мечі та списи. Їхні забрала світилися примарним фіолетовим вогнем, а з пробитих кірас виривалися клуби отруйного туману.

  — Малахій... — прошепотіла Олівія, коли попереду, прямо на вигині серпантину, з туману виросла висока постать.

    Перший Мисливець виглядав жахливо. Вибух у Цитаделі залишив на ньому страшні сліди: права половина його кістяної маски повністю розплавилася, прикипівши до обвугленої, мертвої плоті обличчя. Його плащ згорів, оголюючи понівечені чорні лати, крізь тріщини в яких пульсувала густа фіолетова смола. Але його посох, увінчаний черепом прадавнього ящура, усе ще світився смертоносною силою.

 
  — Ви думали, що зможете пройти повз мене? — голос Малахія був схожий на шипіння розпеченого металу. — Ви — зрадник Ордену і маленька відьма, яка уявила себе богинею. Чорна Гора не прийме вашого брудному вогню! Тіні, до мене! Розчавіть їх!

   З ущелин навколо них висипалися десятки примарних гончих та важких тіньових штурмовиків. Простір звузився до кількох ярдів обсидіанового серпантину. Вони були затиснуті між вертикальною стіною та прірвою, а вороги насувалися з усіх боків, утворюючи суцільну стіну з іржавого заліза та фіолетового вогню.

***

    Рейвен зробив крок уперед, заступаючи Олівію своїм тілом. Його гігантський клинок описав широку, горизонтальну дугу, висікаючи з повітря сніп срібних іскор.

— Тримайся позаду, маленька травнице, — тихо, але дивовижно спокійно сказав він. — Пам’ятай, що ти обіцяла. Твоє завдання — донести вогонь до вершини. Моє — очистити сходинки.

   Він зірвався з місця з криком, у якому злилися всі десятиліття його болю, самотності та невисловленої любові.