Розділ 40. Напередодні згасання

 
     Крижаний вітер Чорної Гори не вщухав ні на мить. Він вив між обсидіановими колонами Останнього Вівтаря, наче зграя голодних гончих, приносячи з собою запах старої смерті та замерзлого пилу. Небо над вершиною здавалося важким, брудно-фіолетовим склепінням, яке ось-ось завалиться й остаточно розчавить цей понівечений світ.

    Під розщелиною базальтової скелі, за триста кроків від самого вівтаря, ховався маленький притулок. Рейвен розвів крихітне вогнище, але замість дров у ньому горіли уламки стародавніх міфрілових прапорів та залишки дерев’яних підпор, які вони знайшли в шахтах. Це полум'я не давало диму, лише слабке, синє світло, яке робило тіні на стінах печери довгими та химерними.

    Олівія сиділа, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона дивилася на вогонь, і в її великих карих очах більше не було страху. Золоті руни під її шкірою, що тяглися вздовж передпліч, пульсували повільно, у такт її серцю. Вони світилися тихим, затишним теплом, немов вуглинки в печі старої хатини Марти.

    Навпроти неї сидів Рейвен. Його важкий дворучний меч лежав на колінах, але воїн не чистив його й не точив. Його великі залізна рукавиці лежали поруч на камінні. Без обладунків, у самій лише рваній чорній підкірасній сорочці, він здавався неймовірно втомленим і водночас лютим. На його обличчі, зазвичай суворому й непохитному, зараз відбивався такий глибокий розпач, якого не змогла б породити жодна тортура Тіньового Лорда.

   Він раптом підвівся. Його рухи були різкими, хаотичними — зовсім не схожими на рухи залізного Збирача, який завжди прораховував кожен свій крок.

— Ми не робитимемо цього, — його голос пролунав глухо, розбиваючись об кам’яні стіни печери.

Олівія повільно підняла голову.

— Рейве...

— Ні, слухай мене, — він підійшов до неї й упав на коліна прямо на холодне каміння. Його руки, вкриті старими бойовими шрамами й опіками, судомно схопили її за плечі. — Ми йдемо звідси. Зараз. Поки ніч ще тримає ущелину, поки Малахій збирає своїх недобитків у руїнах Цитаделі.

— Куди ми підемо? — тихо запитала вона, дивлячись у його запалені, сірі очі. — Навколо лише попіл і тіні.

— На край світу, — гарячково зашепотів він, і в цьому шепоті проривалося справжнє, дике божевілля чоловіка, який відмовляється приймати неминуче. — На південь. За Мертву Ущелину, туди, де гори переходять у безкраї солоні степи. Я чув від старих найманців, що там, за межами впливу Тіньового Лорда, ще є живі оази. Там люди ловлять рибу в теплих озерах і не знають про Орден, про Елькріша чи Чорне Сонце. Ми збудуємо там дім. Я вмію битися — я захищу нас від будь-кого. Ти збиратимеш свої трави. Ми житимемо, Олівіє. Просто житимемо.

   Він говорив це так швидко, ніби намагався наздогнати час, який стрімко витікав крізь його пальці. Він готовий був кинути свій меч, свій Орден, свою клятву, яку складав перед вівтарем Світлоносних ще юнаком. Все його життя, побудоване на залізній дисципліні та служінні місії, зараз здавалося йому нікчемним пилом порівняно з цим дівчам, яке сиділо перед ним.
Олівія м’яко поклала свої долоні поверх його рук. Її шкіра була гарячою, магічне золото всередині її тіла гріло його замерзлі пальці краще за будь-яке багаття.

— Рейве, подивися на мене, — попросила вона.
Він замовк, але не відвів погляду. У його сірих зіницях відбивалися її золоті руни, роблячи його очі схожими на розплавлене срібло.

— Ти справді віриш, що ми зможемо сховатися? — її голос був тихим, але в ньому звучала та доросла, гірка мудрість, яку дарує лише близькість кінця. — Тіньовий Лорд не зупиниться. Його морок повзе по землі щодня, відбираючи ліс за лісом, річку за річкою. Якщо ми втечемо, через рік чи два цей холод наздожене нас і на півдні. Твої озера замерзнуть, а трави, які я так люблю, перетворяться на чорний попіл. Ми просто проведемо цей короткий час у постійному страху, очікуючи, коли смерть прийде і забере нас у темряві.

   — Це краще, ніж спалити тебе на цьому проклятому вівтарі! — крикнув він, і цей крик перейшов у хрипкий стогін. Він уткнувся лобом у її коліна, його плечі судомно здригнулися. — Я не можу... Олівіє, я не можу підняти тебе туди. Мої руки... вони створені для того, щоб рубати ворогів, а не для того, щоб класти тебе в огонь. Я повернув твоє життя в Цитаделі не для того, щоб стати твоїм катом тут.

   Дівчина обережно запутила пальці в його жорстке, обпалене волосся. Вона гладила його повільно, заспокійливо, так, як колись Марта гладила її після нічних кошмарів.

***

    Печера мовчала. Лише синє полум'я тихо сичало, пожираючи міфрілову нитку прапора. Рейвен не піднімав голови, і Олівія відчувала, як його важкі сльози просочуються крізь її тонку сукню, обпікаючи шкіру своєю людяністю. Цей залізний велетень, який міг самотужки пробити браму фортеці, зараз був беззахисним і зламаним дитиною перед обличчям її долі.

— Ти не мій кат, Рейве, — тихо промовила вона, дивлячись повз нього, на вихід із печери, де у фіолетовій імлі ховався Останній Вівтар. — Ти мій рятівник. Якби не ти, я б згнила в підземеллях Цитаделі, так і не дізнавшись, хто я. Я б померла, вважаючи себе проклятою відьмою, яка приносить лише руйнування. Ти дав мені вибір.

— Це не вибір! — він різко підняв голову, його обличчя було спотворене болем. — Тобі нав’язали цю долю стародавні мерці, які висікли ті прокляті руни на вівтарі! Вони хотіли жити за рахунок інших. Чому боги завжди вимагають крові найкращих, щоб виправити власні помилки? Якщо Елькріш згас — нехай цей світ котиться в безодню! Ми не винні в цьому.
Олівія хитала головою.

— Справа не в Елькріші, Рейве. І не в Ордені. Мені байдуже до їхніх літургій та прадавніх богів.

Вона піднесла руку до його обличчя й обережно витерла гарячу сльозу з його щоки.

— Я роблю це не для богів. Я роблю це для тих дітей, які ще плачуть в Ост-Гейвені, коли тіні приходять до їхніх вікон. Я роблю це для пам’яті Марти, яка віддала все, щоб виростити мене в безпеці. І найбільше... я роблю це для тебе.

Рейвен застиг.