Розділ 39. Остання жертва Світлоносних

     Шлях Сліз вивів їх на саму вершину Чорної Гори. Тут, на висоті, де повітря було настільки розрідженим і крижаним, що кожен вдих відгукувався в грудях болем, туман нарешті розступився. Перед мандрівниками відкрилося гігантське природне плато з чорного базальту, посеред якого височіла циклопічна споруда.
Останній Вівтар.

   Це було трикутної форми підвищення, витесане з цільних брил темного обсидіану, оточене трьома масивними колонами, що закручувалися до неба, наче гігантські кам'яні роги. У самому центрі вівтаря, левітаційно утримуваний прадавнім тяжінням згаслого магнетизму, висів Останній Осколок — серце бога Елькріша. Воно виглядало як великий, грубий кристал із темного, майже повністю згаслого мінералу. Лише глибоко всередині нього, немов у пастці, ледь помітно тліла тонка нитка золотаво-бурштинового світла — остання іскра життя колишнього божества.

   Рейвен важко дихав, спираючись на руків'я свого меча. Його обладунки, вкриті кіптявою й інеєм, тихо брязкали від крижаного вітру. На його блідому обличчі запеклися нові смуги від морозу, але погляд сірих очей був прикутий до кристала.
Олівія підійшла ближче до краю вівтаря. Золоті руни під її шкірою на руках і шиї раптом почали пульсувати шаленим, майже болісним теплом. Вони тягнулися до Осколка, як замерзла людина тягнеться до першого променя весняного сонця.

  — Це воно... — прошепотіла вона, підносячи тремтячі руки до вівтаря. — Я відчуваю його. Воно таке холодне, Рейве. Так самотньо плаче в темряві.

   Воїн повільно піднявся сходами вівтаря. Кожен крок давався йому з зусиллям, але він змусив себе підійти до базальтової плити. Він дістав із сумки інші осколки, які вони збирали протягом своєї довгої й небезпечної подорожі. Ці шматки кристала, хоч і були меншими, тепер також слабко відгукувалися на присутність Оксамитового Серця, починаючи світитися ніжним золотавим теплом.

Ь — Ми зібрали їх усі, — тихо сказав Рейвен. — Тепер їх треба поєднати. Стародавній Орден залишив інструкцію на самому вівтарі.

   Він опустився на коліна біля основи обсидіанової плити. Там, під столітніми шарами попелу та льоду, виднілися глибоко висічені символи прадавньої мови Світлоносних. Ця мова була забута майже всіма у світі, але тільки не останнім Збирачем. Рейвен повільно очистив поверхню каменя своєю важкою залізною рукавицею. Його пальці тремтіли, коли він торкався знаків, які колись вивчав у бібліотеках Цитаделі ще юнаком.

   — Це літургія Злиття, — процідив він, мружачись від холодного вітру. — Сценарій, за яким світло має повернутися до свого витоку.

   Він почав розкладати дрібні осколки у відповідні пази на вівтарі навколо великого центрального кристала. Коли кожен шматок займав своє місце, стародавні руни на камені спалахували слабким срібним сяйвом. Повітря навколо вівтаря почало гудіти, наповнюючись сухою статичною електрикою. Темний кристал у центрі повільно опускався, притягуючи до себе менші уламки. Вони почали зростатися, утворюючи єдину, хоч і тріснуту сферу — відновлене серце бога.

    Але сфера залишалася темною. Золота нитка всередині неї не розширювалася. Їй потрібен був каталізатор. Потрібен був імпульс життя, який міг виходити тільки від Посудини.

   Рейвен продовжував розшифровувати руни біля підніжжя. Його пальці раптом завмерли на останньому рядку тексту, висіченому найглибше.
Срібне сяйво рун висвітлило його обличчя, яке раптово стало білішим за навколишній сніг. Його зіниці звузилися від невимовного, крижаного жаху. Він читав ці рядки знову і знову, сподіваючись, що його знання стародавньої мови зрадило його, що він помилився в перекладі складних гліфів злиття. Але прадавня граматика Світлоносних була невблаганною й чіткою.
«Коли серце бога буде зібране, воно не б'ється саме по собі. Посудина має увійти в коло вогню й віддати свою кров та дихання без залишку. Тіло згорить, перетворившись на первісний попіл, але іскра звільниться, ставши новим сонцем на небі. Тільки через повне самоспалення смертної плоті божество воскресне. Одне життя в обмін на світанок».

— Ні... — зірвалося з його губ ледь чутним, зламаним шепотом. — Ні, це не може бути так.
Олівія, яка спостерігала за ним, зробила крок назад. Вона побачила, як його плечі здригнулися, а рука, що тримала кинджал для ритуалу, безсило впала на камінь.

— Рейве? Що там написано? — запитала вона. В її голосі не було паніки, лише дивне, спокійне передчуття, яке вже давно оселилося в її душі, відколи вона прийняла свій дар у Цитаделі. — Що я маю зробити?

   Воїн різко підвівся. Його постать знову стала загрозливою, але цього разу весь його гнів був спрямований проти стародавніх богів та самого Ордену, якому він служив усе життя. Він підійшов до вівтаря й одним потужним ударом залізного кулака обвалив одну з менших кам'яних стійок, що стояли поруч.

   — Вони збрехали нам, — проричав він, і в його голосі почулися сльози безсилої люті. — Весь Орден, усі ці проповідники світла... вони збрехали! Вони казали, що Посудина — це лише провідник. Що ми просто повернемо іскру. Вони не казали, що для народження сонця ти маєш згоріти!

   Олівія мовчала. Вона дивилася на відновлене, але все ще темне Серце Елькріша на вівтарі, а потім на свої руки, де золоті руни світилися так яскраво й тепло. Вона раптом усе зрозуміла. Зрозуміла, чому Тіньовий Лорд так прагнув тримати її в ланцюгах і чому її власне золото було настільки гарячим, що випалювало все навколо.
Це не була магія, яку можна було контролювати вічно. Це було паливо. І вона була свічкою, яка мала згоріти до самого кінця, щоб освітити темряву.

    — Тіло має перетворитися на попіл... — тихо процитувала вона, роблячи крок до вівтаря.

  — Ні! — Рейвен схопив її за плечі, його залізні рукавиці стиснули її так сильно, що вона відчула біль, але він цього навіть не помітив. Його сірі очі були запалені від розпачу. — Я не дозволю цьому статися! Ми знайдемо інший шлях. Я заберу тебе звідси. Ми підемо далі на північ, сховаємося на болотах, у Дикому Лісі... Мені начхати на це прокляте згасле небо! Мені начхати на світ, який вимагає твоєї смерті для свого порятунку!