Розділ 38. Попіл на дзеркалі

    Холод прийшов раптово, наче удар під дих. Після пекельного жару ритуальної зали й розплавленого базальту, який Олівія перетворила на рідке скло своїм останнім вибухом, повітря біля підніжжя Чорної Гори здавалося рідким льодом. Воно просочувалося крізь рваний одяг, обпікало легені й миттєво змушувало замерзати дрібні краплі поту й крові на обличчі.

 
    Вони виповзли крізь розлом у нижніх дренажних тунелях фортеці, коли Цитадель Тіней позаду них усе ще здригалася від внутрішніх обвалів. Величезна базальтова споруда, що століттями уособлювала непохитну владу мороку, тепер виглядала понівеченим, напівзруйнованим зубом, який повільно осідав у власну могилу. Золоті тріщини на її стінах усе ще слабко світилися, випалюючи залишки темної магії, але це світло вже згасало, ковтане вічним туманом ущелини.
Рейвен важко спирався на свій великий срібний меч, використовуючи його як палицю. Його кроки залишали на попелястій землі глибокі, нерівні сліди. Магія Олівії затягнула його найстрашніші рани, повернула до життя серце, що майже зупинилося, але втома й виснаження нікуди не зникли. Залізна воля Збирача тримала його вертикально, проте кожна секунда цього руху давалася йому ціною неймовірних зусиль. Його понівечена іржава кіраса, позбавлена колишнього блиску, брязкала при кожному кроці, наче ланцюг прикутого бранця.

   Олівія йшла поруч, підтримуючи його за здорове праве плече. Її пальці, на яких більше не було бинтів, усе ще зберігали легке золотаве сяйво. Руни під її шкірою тепер не ховалися — вони переплелися в химерні візерунки, що тяглися від зап’ясть до самих плечей, нагадуючи золоті нитки, якими хтось зшив її поранену душу. Вона більше не тремтіла. Прийнявши свій дар без залишку, дівчина набула тієї дивної, тихої впевненості, яка зазвичай притаманна лише тим, хто зазирнув у безодню й примусив її відступити.

— Ми відірвалися, — тихо промовила вона, озираючись назад. — Малахій не піде за нами сюди. Його солдати бояться цього місця більше, ніж мого вогню.

   Рейвен зупинився й підняв голову. Глибокий капюшон, просочений сіркою та кіптявою, сповз назад, відкриваючи його бліде, суворе обличчя. Сірі очі, в яких тепер назавжди оселився відблиск її золота, дивилися вперед — туди, де простір ущелини раптово розривався, уступаючи місце чомусь неймовірному й жахливому водночас.
Прямо перед ними височіла Чорна Гора.

   Вона не нагадувала природне утворення. Це був колосальний пік із чистого, гранованого обсидіану, що виривався з надр землі, наче велетенський зазубрений шип. Гора була настільки темною, що здавалося, ніби вона не просто відбиває світло, а активно всмоктує його в себе. Навіть слабке, розсіяне сіре сяйво неба Мертвої Ущелини зникало, наближаючись до її схилів. Навколо вершини повільно закручувалися важкі, фіолетові пасма туману, які здавалися живими істотами, що охороняють спокій стародавнього чудовиська.

   Це було місце, де п’ятдесят років тому згасло Перше Сонце Елькріша. Місце, де час зупинився, залишивши після себе лише попіл, холод і Останній Вівтар.

— Ми біля підніжжя, — глухо промовив Рейвен. Його рукавиця міцніше стиснула руків’я меча. — Дивись під ноги, травнице. Тут починається справжня територія смерті.

   Олівія зробила крок уперед і мимоволі затамувала подих. Земля під їхніми чоботами змінилася. Пухкий попіл та уламки базальту поступилися місцем суцільному, дзеркальному покриттю з чорного скла. Обсидіанове поле тяглося на сотні ярдів навколо гори, створюючи ілюзію ідеально гладкої, замерзлої води.

   Але це не була вода. Під тонким, напівпрозорим шаром чорного скла лежала історія останнього подиху старого світу.

   Олівія опустилася на коліна, торкаючись долонею холодної поверхні. Руни на її руці спалахнули слабким бурштином, і світло вихопило з темряви обсидіану те, що лежало під ним. На глибині всього кількох дюймів застигли тисячі людських тіл. Це були лицарі Ордену Світлоносних у своїх старовинних, прикрашених срібними крилами латах, і поруч із ними — потворні, викривлені істоти Тіньового Лорда. Вони застигли в крижаних обіймах смерті прямо посеред бою: хтось заніс меч для удару, хтось намагався закритися щитом, а хтось лежав, міцно стискаючи горло ворога.
Це було гігантське, законсервоване часом кладовище, залите чорним склом, яке утворилося, коли Перше Сонце вибухнуло від удару Тіньового Лорда.

— Вони всі залишилися тут... — прошепотіла Олівія. Її пальці затремтіли, коли вона побачила обличчя молодого лицаря під склом — його очі були широко відкриті, а в куточках губ назавжди застигла кривава піна. — Вони не встигли навіть зрозуміти, що сталося.

— Сонце помирало швидко, — Рейвен підійшов до неї, його залізний чобіт важко стукнув по дзеркальній поверхні, викликавши довгу сріблясту тріщину. — Хвиля розплавленого каменю прокотилася ущелиною за лічені секунди. Ті, хто був тут, перетворилися на частину цієї гори. Це те, що чекає на весь світ, Олівіє, якщо ми не піднімемося на вершину. Якщо ми не повернемо іскру на вівтар.

   Він протягнув їй свою важку руку. Олівія подивилася на його долоню — ту саму, де колись, у далекому Дикому Лісі, вони залишили шрами від своєї першої угоди. Тоді це було вимушене перемір’я. Вона була заляканою дівчинкою, яка шукала захисту, а він — залізним інструментом, якому потрібне було світло.
Як сильно все змінилося.

   Вона вклала свою маленьку долоню в його рукавицю. Тепло її магії миттєво пройшло крізь залізо, змушуючи Рейвена тихо зітхнути від полегшення.

— Наша перша угода все ще діє, Рейве? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Ти захищаєш мене, а я допомагаю тобі?

— Ні, — повільно відповів воїн, і на його обличчі з’явилася ледь помітна, втомлена, але неймовірно тепла посмішка. — Та угода закінчилася в ритуальній залі Цитаделі, коли ти врятувала мені життя. Тепер це не угода. Це... щось інше. Я йду з тобою не тому, що мушу через обов’язок Збирача. Я йду з тобою, тому що без тебе мій меч не має жодного сенсу.