Розділ 37. Тінь Останнього Вівтаря

     Попіл Цитаделі Тіней усе ще кружляв у повітрі, коли перші холодні потоки вітру з боку ущелини вдарили їм у обличчя. Вибух сонячної сили Олівії залишив після себе колосальну, оплавлену вирву на місці північного крила базальтової фортеці. Стіни, що століттями стояли непорушно, тепер стікали гарячими сльозами рідкого скла, але це світло згасало. Темрява Мертвої Ущелини швидко ковтала залишки золотого тріумфу, повертаючи простір у звичний стан вічної півтіні.

    Рейвен підвівся першим. Його нові обладунки — точніше те, що від них залишилося після вибуху та регенерації — тихо забрязкали. Магія Нового Сонця, що затягнула його смертельні рани, залишила в його тілі дивне, незвичне відчуття сухого тепла. Його серце більше не билося з тим важким, металевим зусиллям, як раніше; воно горіло.

    Він обережно підняв свій гігантський срібний меч із розплавленого шлаку. Клинок витримав термічний удар, але його руків'я все ще було гарячим.

— Олівіє, вставай, — його голос, хоч і повернув свою залізну силу, тепер мав ледь помітну м'яку хрипоту. — Ми не можемо тут залишатися. Малахій живий. Я відчуваю його лють у повітрі. І він покличе всіх, хто залишився в живих.

   Дівчина повільно підняла голову від його грудей. Її очі знову стали карими, але на самому дні зіниць усе ще танцювали крихітні золоті протуберанці — знак того, що бар'єри її душі зруйновані назавжди. Вона більше не була просто травницею Олівією, яка ховалася від власної сили. Вона стала Посудиною, яка усвідомила свою сутність.

— Куди нам іти, Рейве? — вона сперлася на його міцне плече, підводячись. Ноги все ще тремтіли від колосального виснаження. — Ми пробили вихід нагору, але попереду... лише камінь і туман.

    Воїн не відповів. Він мовчки вказав кінчиком свого меча вперед, туди, де розірвані хмари попелу відкривали жахливу, величну панораму.
Прямо перед ними, заступаючи собою пів неба, височіла гігантська, майже ідеально кругла гора. Вона не була схожа на інші вершини Мертвої Ущелини — її базальтові схили були настільки темними, що здавалися дірами в самій тканині реальності. Гора буквально вбирала в себе залишки денного світла, не дозволяючи жодному променю відбитися від своєї поверхні. Здавалося, сама темрява стікає з її вершини довгими, примарними пасмами туману.

Чорна Гора.

   Місце, про яке Марта колись розповідала пошепки, зачиняючи всі вікна в хатині біля Дикого Лісу. Місце, де п'ятдесят років тому згасло Перше Сонце Елькріша. Місце, де знаходився Останній Вівтар — точка, в якій Тіньовий Лорд планував завершити перетворення світу на вічне царство мороку.

    — Вона так близько... — прошепотіла Олівія, і холодний дриж пробіг по її спині. Вона відчула, як золото в її жилах тривожно запульсувало, відгукуючись на прадавній, первісний жах, який випромінювала ця вершина. — Я відчуваю... там щось спить, Рейве. Щось дуже старе і дуже голодне.

   — Там спить Елькріш, — глухо відповів Збирач, накидаючи на плечі залишки обвугленого міфрілового прапора. — Точніше те, що від нього залишилося. Останні осколки його серця прикуті до вівтаря. Це фінальна точка нашої угоди, Олівіє. Ми пройшли весь цей шлях крізь кров і попіл не для того, щоб зупинитися біля підніжжя.

    Вони почали спускатися по насипу з уламків базальту, намагаючись не шуміти. Кожен крок віддавався болем у м'язах, але страх перед погонею гнав їх уперед. Позаду, в руїнах північного крила Цитаделі, уже спалахували фіолетові вогні пошукових загонів. Найманці Тіні, наче роздратовані оси, кружляли навколо вирви, але ніхто з них не наважувався переступити невидиму межу, яка відділяла фортецю від Чорної Гори.

    Це була мертва зона. Навіть для самих слуг темряви.

   Коли вони досягли підніжжя, повітря раптово змінилося. Зник навіть слабкий запах сірки та горілого м'яса, який супроводжував їх усю дорогу з нижніх ярусів. Натомість прийшов чистий, дзвінкий і неймовірно крижаний холод, від якого дихання миттєво перетворювалося на білу пару.

   Під ногами більше не було звичайної землі чи щебеню. Весь простір біля підніжжя Чорної Гори був вистелений чорним, дзеркальним обсидіаном. Цей камінь був настільки чистим і гладким, що Олівія бачила в ньому власне бліде відображення та золоте сяйво рун, що слабко пульсували на її передпліччях.

   — Дивись, — вона зупинилася, вказуючи на дзеркальну поверхню під ногами.
Під тонким шаром чорного скла, наче застиглі в кризі риби, лежали кістки. Тисячі людських і нелюдських скелетів, закованих у старовинні обладунки Ордену та лати Тіней. Вони лежали там разом, переплетені в останній, смертельній сутичці, яка відбулася тут пів століття тому.

   — Останній бій Світлоносних, — тихо промовив Рейвен. Він опустився на одне коліно, торкаючись рукавицею холодного обсидіану. Його погляд зупинився на одному зі скелетів, чий білий плащ дивом зберігся під склом, немов законсервований часом. — Мій капітан. Він велів нам відступати, коли Тіньовий Лорд підняв Гору з надр землі. Ми не послухалися... і більшість із нас залишилася тут, під цим склом.

    Олівія відчула, як стислося її серце. Вона підійшла ближче й обережно поклала руку на його залізне плече.

— Ти повернувся, Рейве. Щоб закінчити те, що вони почали.

   Він повільно підвівся, і в його очах більше не було тієї залізничної холодності, яка лякала її на початку їхнього шляху. Тепер там була лише глибока, майже релігійна рішучість чоловіка, який прийняв свою долю.

   — Ми повинні знайти підйом, — сказав він, вдивляючись у круті обсидіанові стіни горы. — Прямого шляху немає. Тіньовий Лорд створив цю гору так, щоб кожен, хто наближається до вівтаря з нечистими помислами, божеволів від власних страхів ще до того, як досягне першої тераси.

   — Тоді нам пощастило, — слабко посміхнулася Олівія. — Після того, що я пережила в ритуальній залі Цитаделі, мої страхи вже навряд чи зможуть здивувати мене чимось новим.