Розділ 37. Сонце, що розриває ніч

      Платформа підйомника падала в чорну безодню шахти з жахливим, оглушливим скреготом. Обірвані Рейвеном та Олівією залізні канати з хлистом билися об базальтові стіни колодязя, висікаючи цілі сніпи фіолетових іскор. Вітер свистів у вухах, зриваючи капюшони й кидаючи в обличчя вологу, задушливу пару підземель.
Згори, з краю залишеної галереї, все ще доносилися шалені прокльони Малахія та гавкіт примарних гончих, але вони стрімко віддалялися, перетворюючись на фоновий шум катастрофи, що насувалася.

Рейвен стояв на самому краю дерев’яного настилу, що тріщав під їхньою вагою. Він усе ще тримав свій гігантський срібний меч двома руками, наче очікував нападу навіть під час падіння в нікуди. Його постать, освітлена лише рідкісними спалахами магічних рун на стінах шахти, виглядала жахливо.

Важка кіраса була пробита в кількох місцях; крізь рвані отвори в металі сочилася густа, темна кров, що швидко вбиралася в обвуглений міфріловий прапор, яким він обмотав тіло. Кожен його вдих супроводжувався вологим, свистячим хрипом — легені були забиті димом, а зламані ребра заважали дихати. Його ліве плече безсило звисало, утримуване лише залишками шкіряних ременів і залізною волею.

— Рейве... — Олівія підповзла до нього по слизьких від мастила дошках.

Вона спробувала схопити його за руку, але її пальці миттєво стали мокрими й липкими від його крові. Травниця всередині неї закричала від жаху. Вона знала анатомію надто добре, щоб не розуміти: людина — навіть така залізна скеля, як Збирач — не може довго жити з такими ушкодженнями. Він тримався лише на чистому упертій злості та залишках тієї стародавньої угоди, яку вони колись скріпили кров'ю в Дикому Лісі.

— Стій... на місці, — хрипко процідив він, не повертаючи голови. Його голос згасав, стаючи схожим на шелест сухого листя. — Коли підйомник... удариться об дно... амортизуй удар світлом. Не думай про мене. Рятуйся.

— Замовчи! Просто замовчи! — сльози гніву та відчаю змішалися з попелом на її щоках. — Ти стікаєш кров'ю! Твоє серце... воно ледь б'ється, Рейве! Я не залишу тебе тут!

Раптово страшний удар струснув платформу. Вони досягли дна шахти — технічного ярусу, де накопичувалося сміття та відпрацьована смола. Дерев'яний настил під їхніми ніжно розлетівся на друзки. Олівія встигла викинути руки вперед, створюючи коротке бурштинове коло, яке пом'якшило падіння, але ударна хвиля все одно відкинула їх на купу холодного шлаку.

Рейвен упав важко, з глухим залізним дзвоном. Його великий меч вислизнув із пальців і з брязкотом відлетів у темряву коридору. Воїн спробував підвестися, спершись на здорове лікоть, але його тіло зрадило його. Він судомно здригнувся й упав на спину, важко й часто дихаючи. Кров цівкою потекла з-під його залізного шолома, заливаючи підборіддя.

— Ні, ні, ні... — шепотіла Олівія, підбігаючи до нього на колінах.

Вона почала гарячково зривати залишки іржавої броні з його грудей. Під залізом усе було понівечене. Усі ті удари важких сокир, які він прийняв на себе в коридорі, захищаючи її спину, тепер відкрилися перед її очима страшною картиною руйнації. Його тіло було суцільною раною.

— Олівіє... — його рукавиця слабко торкнулася її зап'ястя. — Досить. Моя варта... закінчується. Іди. На північ... там вихід на болота...

— Ні! — закричала вона так, що її голос відлунив під високими базальтовими склепіннями нижнього ярусу. — Твоя варта не закінчиться сьогодні! Я не дозволю тобі померти!

Згори, з пробитої шахти, почулися перші звуки. Вони не відставали. Тіньові мисливці та найманці вже спускалися на мотузках, а крижаний сміх Малахія котився стінами колодязя, наближаючись із кожною секундою. Вони були затиснуті в тупику нижнього технічного сектору, оточені тоннами базальту й тисячами ворогів.
Олівія подивилася на свої руки. На бинти, які вона так довго носила, щоб приховати свій дар. На золоті руни, які вона завжди намагалася дозувати, боячись стати чудовиськом, боячись спалити все живе навколо, як це сталося з Мартою.

«Твоя магія — це не ліки. Це така ж сама смерть, тільки у красивій золотій обгортці», — шепотів у її голові отруйний голос Тіньового Лорда.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона в порожнечу, відчуваючи, як усередині її грудей, прямо біля серця, починає розгорятися щось величезне, первісне й неймовірно гаряче. — Моє світло — це не смерть. Моє світло — це він.

Вона заплющила очі й вперше за весь час їхнього знайомства зняла всі ментальні бар'єри. Вона більше не намагалася стримувати потік. Вона відкрила греблю своєї душі повністю, впускаючи в себе океан енергії Нового Сонця, який так довго спав у її жилах, затиснутий страхом і сумнівами.
Вона прийняла свій дар без залишку. Разом із його божевіллям, його нищівною температурою та його безмежною силою.

Коли Олівія відкрила очі, вони більше не були карими. Це були два диски чистого, палаючого білого золота, з яких виривалися тонкі сонячні протуберанці. Її волосся піднялося в повітря, світячись сліпучим бурштиновим німбом, а бинти на її руках просто спалахнули й миттєво перетворилися на попіл, відкриваючи світові руни чистого божества, що палали яскравіше за будь-яке земне полум'я.

Темрява нижнього ярусу Цитаделі не просто відступила — вона закричала від болю.

 Базальтові стіни, що століттями вбирали морок і кров, почали покриватися сіткою глибоких тріщин, з яких виривалося гаряче золоте світло.
Малахій, який якраз спускався на платформі, що зависла в шахті, раптово засліп від цього раптового вибуху.

— Що це?! Що це за сила?! — верещав він, закриваючи обличчя руками, з-під яких уже починала злазити обвуглена шкіра. — Це не посудина! Це саме Сонце!

— Назад! — закричала Олівія, піднімаючись над землею в потоках сонячного вітру.
Її голос більше не нагадував голос слабкої травниці. У ньому звучав хор тисяч прадавніх голосів, які вимагали справедливості.
Вона широко розвела руки в боки. Величезна сфера біло-золотого світла почала стрімко розширюватися навколо неї. Це не був контрольований купол захисту — це була хвиля чистого, нищівного термічного та магічного руйнування.