Розділ 34. Тінь під капюшоном

     Кривавий залізничний таран, що пробивав Нижню Браму Цитаделі, раптово зупинився.

    Прямолінійний штурм лобом у лоб був ефективним проти солдатів, але Рейвен, попри свою шалену лють, не був бездумною твариною. Коли він досяг внутрішніх ярусів, де базальтові коридори почали звужуватися, а повітря стало настільки насиченим магічними пастками, що сталь наплічників аж сичала, воїн змусив себе зупинитися. Подальший наступ у відкриту означав би лише одне — Малахій просто переріже Олівії горло до того, як важкий чобіт Збирача переступить поріг ритуальної зали.

Рейвен озирнувся на купу забитих ним Вартових Безодні. Його погляд зупинився на одному з капітанів найманців Тіні — кремезному чоловікові, чиє тіло ще не встигло повністю охолонути.
Через десять хвилин із темного бічного відгалуження коридору вийшла зовсім інша постать. Важкі, начищені срібні обладунки Збирача залишилися схованими під купою каміння. Тепер на Рейвені були грубі, понівечені іржаві пластини чорного заліза, перев'язані брудними шкіряними ременями. Свій гігантський дворучний меч, надто примітний для підземних щурів Тіньового Лорда, він замотав у шматки обвугленого міфрілового прапора і закріпив за спиною так, щоб він здавався громіздким брухтом найманця-трофейника. Голову воїна надійно ховав глибокий, просочений сіркою та старою кров'ю капюшон, а обличчя повністю закривала глуха залізна заслона нижнього чину.

Він рухався повільно, навмисно пригнічуючи свій залізничний розмах крил, копіюючи важку, трохи клишоногу ходу підземних наглядачів, які роками не бачили денного світла. Його ліве плече, роздроблене булавою Центуріона, нило від пекельного болю, але Рейвен сприймав цей біль як нагадування: кожна секунда зволікання наближає Чорне Сонце.

Цитадель Тіней всередині нагадувала розтривожений мурашник. Звістка про те, що Нижню Браму прорвав «божевільний привид Ордену», уже докотилася до середніх ярусів. Загони найманців хаотично бігали коридорами, брязкаючи зброєю.

— Гей, ти! Стояти! — гаркнув сержант Тіней, перехоплюючи Рейвена на перехресті біля плавильних печей. Сержант тримав у руці палаючий фіолетовим вогнем хлист. — З якого ти загону? Чому не на передовій лінії в нижніх завалах?

Рейвен не підняв голови. Він знав, як розмовляють підземні щури — хрипко, грубо, з глибокою зневагою до керівництва.

— Загін Центуріона, третій фланг, — глухо, через залізну заслону процідив він, випльовуючи під ноги сержанта в'язку слину. — Завалом усе рознесло. Центуріон мертвий. Мій щит розколотий. Нас послали нагору — посилювати внутрішнє кільце біля вівтаря. Поки той залізничний пес не прогриз стіну.

Сержант пильно вдивлявся в його масивну фігуру, але іржаві пластини та запах сірки не викликали підозр — після вибухів алхімічного пороху в ущелині всі найманці виглядали як вихідці з пекла.

— Прокляття... — вилаявся сержант, сплюнувши у відповідь. — Проходь. Але якщо побачу, що ти задкуєш — особисто здеру шкіру. Малахій наказав подвоїти варту на підступах до Великої Чаші.

 Рухайся до північного проходу, там якраз міняють лінію.

  Рейвен коротко кивнув і пішов далі. Його серце шалено калатало під іржавою бронею, але не від страху, а від усвідомлення того, що він уже за крок від неї.

  Він пройшов крізь анфіладу темних кімнат, де пахло сушеною омелою та кров'ю, і нарешті опинився на верхній галереї, що оперізувала гігантську базальтову залу ритуального комплексу. Сховавшись за виступом масивної колони, він зазирнув вниз.

Його залізні пальці так сильно стиснули кам'яний парапет, що граніт під рукавицею почав кришитися.

   Внизу, в центрі великого ритуального кола, закована в чотири важкі ланцюги з темного срібла, лежала Олівія. Її колись розкішне золоте волосся знову стало тьмяним, темно-каштановим, а тіло безсило здригалося від кожного імпульсу фіолетової енергії, яка протікала крізь метал. Над нею, немов хижий птах, схилився Малахій, викреслюючи стілусом нові руни на базальтовій підлозі.

   Рейвен змусив себе зробити три глибокі вдихи, щоб не зірватися з галереї прямо на голови ворогам. Потрібен був план. Потрібні були таємні знаки, які дали б їй зрозуміти: вона не одна. Вона не повинна піддаватися ілюзіям.

   Він почав повільно спускатися сходами, що вели на нижній рівень зали, стаючи в ряд із десятком інших найманців, які охороняли периметр. Олівія лежала всього за тридять кроків від нього. Вона важко дихала, її голова була повернута в бік тіней.
Воїн вичекав момент, коли Малахій відвернувся до чаші з киплячою смолою, щоб перевірити хід реакції. Вартові навколо стояли нерухомо, вдивляючись у темряву входів.

   Рейвен повільно просунув руку під іржаву кірасу й витяг її дерев'яний амулет — розірване кільце з висушеним чебрецем. Він не міг показати його відкрито, але він міг скористатися магією, якої його навчила сама Олівія під час їхніх довгих ночей у Дикому Лісі.

   Він міцно стиснув суху траву в долоні. Тонка, майже непомітна іскра тепла, що залишалася в його власному тілі від її колишнього зцілення, пройшла крізь його пальці. Рейвен обережно підніс руку до залізної маски й зробив різкий, але короткий рух, ніби поправляв шолом.

   Дрібні, майже невидимі іскри сухого чебрецевого пилу злетіли в повітря, підхоплені висхідним потоком повітря від гарячої смоли. Вони не світилися яскраво, але в холодному, застійному повітрі Цитаделі раптово розійшовся тонкий, чистий аромат лісу, теплої землі та домашнього затишку — той самий запах, який не мав нічого спільного з сіркою Мертвого Міста.

Олівія, яка перебувала на межі повної втрати свідомості під тиском психологічних тортур Тіньового Лорда, раптово здригнулася. Її ніздрі затрепетали. Це цей запах... він не міг бути ілюзією Тіней. Тіні не вміли створювати запах живого чебрецю. Так пахла хата Марти. Так пахла рука Рейвена, коли він накривав її своїм плащем.
Вона повільно, долаючи опір крижаного нашийника, підняла голову й почала гарячково оглядати ряди вартових.