Розділ 33. Обличчя безодні

     Темне срібло ланцюгів більше не просто пило магію Олівії — воно почало транслювати морок у зворотний бік. Щоразу, коли дівчина заплющувала очі, намагаючись знайти всередині себе хоч одну чисту золоту іскру Нового Сонця, фіолетовий туман у її жилах вибухав тисячами шепотів. Цитадель Тіней була не просто фортецею з базальту; вона була живим організмом, який харчувався страхом, сумнівами й розпачем тих, хто потрапляв у її нутрощі.

    Печера, де її утримували, раптово занурилася в абсолютну, мертву тишу. Зник навіть далекий гуркіт битви, який до цього давав їй надію, що Рейвен пробивається крізь нижні застави. Натомість повітря навколо ритуального кола почало густішати, стаючи важким і холодним, мов вода на дні зачумленого колодязя.

   З гігантської чаші, де вирувала фіолетова смола, почав підніматися чорний туман. Він не мав чіткої форми, але Олівія миттєво відчула, як її серце стислося від такого первісного, жахливого тиску, перед яким Малахій здавався лише невинним немовлям. У центрі димового силуету спалахнуло холодне фіолетове полум'я. Це був він. Тіньовий Лорд. Стара потвора, що п'ятдесят років тому вбила бога світла й поглинула сонце Елькріша.

   Він не говорив через рот. Його голос вибухнув прямо в її черепі, розходячись хвилями пекельного болю, від якого з вух дівчини ледь не пішла кров.
 

   «ТИ ПЛАЧЕШ, МАЛЕНЬКА ТРАВНИЦЕ»,— прогримів цей голос, сповнений іронічного жалю.

    — «ТИ ЧЕКАЄШ НА СВОЄ ЗАЛІЗО. НА ТОГО, ХТО ЗАЛИШИВ СВІЙ ОРДЕН ГНИТИ В ЗЕМЛІ, ЩОБ УРЯТУВАТИ КРИСТАЛ. ТИ ДУМАЄШ, ЩО ВІН ЛЮБИТЬ ТЕБЕ? ВІН ЛЮБИТЬ СВОЮ МІСІЮ, ПОСУДИНО. ДЛЯ НЬОГО ТИ — ЛИШЕ ШКІРЯНИЙ МІШОК, ЯКИЙ ПЕРЕНОСИТЬ ВОГОНЬ ЙОГО МЕРТВОГО БОГА».

    — Це брехня! — закричала Олівія, і її ланцюги голосно забрязкали об базальт. — Він іде за мною! Не за осколками! За мною!

Чорний туман хитнувся, і реальність навколо ритуального кола почала деформуватися. Замість базальтових колон Олівія раптово побачила стіни напівзруйнованої хати Марти в Дикому Лісі. Все було настільки реальним, що вона навіть відчула запах сушеної м'яти та чебрецю. Але на ліжку під ковдрою лежала сама Марта — її тіло було обвугленішим, покритим чорною кіркою, наче після страшної пожежі.

   — Олівіє... навіщо ти це зробила?.. — прошепотіла примара Марти, повертаючи до неї обличчя, на якому замість очей були дві порожні, палаючі сонячним вогнем ями. — Ти спалила мене. Твій перший викид сили... ти ж знаєш, що це ти винна в моїй смерті. Твоє золото пахне горілим людським м'ясом.

— Ні... Марто, ні! Я намагалася допомогти!

     Найманці... це були найманці! — Олівія забилася в кайданах, сльози застелили їй очі, а темне срібло на шиї дужче стисло горло, заважаючи дихати.
Ілюзія миттєво змінилася. Тепер вона стояла посеред поля битви під Головною Цитаделлю Ордену, п'ятдесят років тому. Навколо лежали сотні поранених лицарів у білих плащах. І серед них повільно йшов молодий Рейвен — його обладунки були чистими, срібними, ще не понівеченими роками блукань. Він підійшов до одного з поранених братів, але замість того, щоб допомогти, вирвав із його рук срібний осколок Елькріша і розвернувся спиною, ігноруючи благання про допомогу.
 

   «ПОДИВИСЯ НА СВОГО ЗАХИСНИКА»,— шепотів Тіньовий Лорд, і фіолетове полум'я в його грудях розгоралося яскравіше. — «ВІН СЛІПИЙ. ВІН ПРИРЕСЕНИЙ ЗРАДЖУВАТИ КОЖНОГО, ХТО СТАЄ НА ЙОГО ШЛЯХУ. ТИ ДУМАЄШ, ЩО ТВОЄ СВІТЛО ЧИСТЕ? ЗГАДАЙ ОЗЕРО СЛІЗ. ЗГАДАЙ ВОДЯНИХ МАР. ТИ ВИПАЛИЛА ЇХНЮ ПАМ'ЯТЬ. ТИ НЕ ЗЦІЛИЛА ЇХ — ТИ СТЕРЛА ЇХНІ ДУШІ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ. ТВОЯ МАГІЯ — ЦЕ НЕ ЛІКИ. ЦЕ ТАКА Ж САМА СМЕРТЬ, ТІЛЬКИ У КРАСИВІЙ ЗОЛОТІЙ ОБГОРТЦІ».

    Психологічні тортури тривали годинами. Тіньовий Лорд бив по кожній рані її підсвідомості. Він показував їй майбутнє, де Нове Сонце сходить над світом, але замість зелених садів вона бачила лише випалену, пустельну землю, де людські скелети світилися білим фосфором під безжальним, радіоактивним бурштиновим промінням. Він переконував її, що її людська природа — це слабкість, яка лише заважає божественній силі, і єдиний спосіб припинити цей біль — дозволити темному сріблу перекувати її золото на холодну, фіолетову ніч.

    Олівія відчувала, як її воля починає кришитися. Кожен образ, кожна примара Марти чи понівеченого Рейвена забирали у неї частину її самої. Вона знову ставала тією зацькованою дівчинкою з Ост-Гейвена, яка ховала свої руки під брудними бинтами, боячись власного подиху. Темрява просочувалася в її думки, очорняючи саму суть її магії. Вона починала вірити, що її світло — це справді прокляття, яке принесе світові лише руйнацію.

   — Може... може, ти правий... — ледь чутно прошепотіла вона, і її голова безсило опустилася на груди. Золоті руни на її шкірі майже повністю згасли, ставши сірими, наче попіл. — Я лише... руйную все...

    Чорний туман Тіньового Лорда закрутився навколо неї в тріумфуючому таext-танці. Кайдани з темного срібла спалахнули агресивним фіолетовим світлом, готуючись розпочати фінальну стадію перекування Нового Сонця на Чорне.

     Але в ту саму мить, коли морок уже готовий був зробити останній ковток її душі, Олівія відчула дивний, фантомний дотик у кишені свого плаща, якого на ній уже не було. Спогад про людське тепло. Вона згадала, як Рейвен — залізна, незламна скеля — тремтів у її обіймах після Озера Сліз. Вона згадала, як його гарячі пальці обережно перебирали її золоті пасма, і як він сказав: «Для мене ти — увесь світ, який залишився».

  Він любив не місію. Він любив її. Дівчину, яка варила суп і боялася примар. І якщо він вірив у неї, якщо він ламав свої кістки та обладунки прямо зараз, пробиваючись крізь тисячі ворогів заради її подиху, вона не мала права здаватися.

   — Ні... — Олівія повільно підняла голову. В її очах, де ще мить тому панував сірий розпач, раптом знову мигнула маленька, але неймовірно гостра бурштинова іскра. — Ти... ти боїшся.

    Чорний туман на мить завмер.